Ушакова Валерія, 11-в клас, Харківський ліцей № 85

Вчитель, що надихнув на написання — Ступак Наталія Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З моменту повномасштабного вторгнення минуло цілих два з половиною роки. Вже майже три роки ми щоденно прокидаємось під звуки повітряної тривоги, а іноді навіть від сильних вибухів. Але, як би дивно це не було, з часом ти настільки звикаєш до цього життя, що ці звуки здаються чимось звичним.

Згадуючи перші дні війни, я можу без перебільшень сказати, що той період був найстрашнішим у моєму житті, й з тими емоціями, які відчувала тоді не тільки я, а й вся Україна, не зрівняється ніщо.

Мені дуже важко згадувати початок війни та весь той жах, який відбувався у нашому житті. Засинаючи одного мирного зимового вечора, ніхто не був готовий прокинутися наступного ранку від потужних вибухів.

Я пам’ятаю, як до останнього не хотіла вірити в те, що це дійсно сталося. Дуже хотілося просто заснути й впевнитися в тому, що це був просто страшний сон, і незабаром я прокинуся і буде час іти до школи, як завжди. Але ні... На жаль, це був не сон, а жорстока дійсність, яку довелося прийняти. Мені, маленькій восьмикласниці, яка жила безтурботним підлітковим життям, у якої було багато друзів, інтересів, веселощів і мрій, довелося повністю змінитися.

Мої думки про школу та друзів повністю замінили роздуми про те, чи виживемо ми та, чи зможу я ще побачити своїх близьких і рідних.

Весь період повномасштабного вторгнення я залишалася вдома, у Харкові. У моєї сім’ї не було можливості виїхати, тому ми намагалися зробити все можливе, аби зберегти наше життя, залишаючись вдома. Тоді страх став невіддільною частиною нашого повсякденного життя. Перші тижні ми навіть боялися вийти на вулицю. Лише іноді хтось з батьків виходив до магазину, аби купити продукти, і відразу поверталися додому. 

Я пам’ятаю ті безсонні ночі, які ми провели в підземних укриттях, ховаючись від ракет, і ті сльози, які з’являлися на обличчі кожен раз, коли доводилося читати погані новини.

Дуже важко було зберігати спокій, хоча я дуже намагалася вірити в найкраще і заспокоювала себе тим, що все це скоро мине.

Так минули перші місяці війни, в постійному страху і бажанні забути цей жах. Ми постійно були на зв’язку з однокласниками та друзями, запевняли одне одного, що скоро ми знову побачимося за партами у школі. Але з кожним наступним днем ця впевненість ставала все слабшою, а мої однокласники один за одним виїжджали за кордон, прагнучи мирного життя. З одного мені було радісно за них, бо я розуміла, що за кордоном вони точно будуть у безпеці і можна не хвилюватися, але з іншого, ставало так сумно від усвідомлення того, що навряд чи ми побачимось у найближчому майбутньому.

Приблизно через пів року мені вдалося повністю адаптуватися і звикнути до нових реалій. Вибухи вже не здавалися чимось дуже страшним, хоча іноді вони лунали досить близько, що не могло не лякати. Укриття стало не таким вже і незвичним місцем, а звуки повітряної тривоги не наводять паніки.

Тоді у нас відновилося навчання, хоча й проходить воно онлайн. Але так чудово було бачити своїх друзів хоча б так, через екран гаджетів.

Потроху все налагоджувалося і Харків почав розквітати, попри всі труднощі. Місто знову наповнилося сміхом і любов’ю, які намагаються загоїти глибокі рани, залишені численними вибухами. Зараз Харків також страждає від російської агресії, але харків'яни роблять все, аби ці вибухи не дозволили зруйнувати наше місто і захищають його до останнього. І це свідчить про те, що війна не зломила нас, а навпаки, зробила сильнішими. Вона забрала багато, але їй не вдалося забрати нашої свободи та жаги до життя. Українці згуртувалися для того, щоб разом побороти всі труднощі і якнайшвидше здобути перемогу.

Вірю в себе, вірю в харків’ян, вірю в Україну!