Гонсалес-Шмігель Паула, 9-а клас, Вінницький фізико-математичний ліцей № 17

Вчитель, що надихнув на написання — Дубчак Олена Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулася від пронизливого звуку повітряної тривоги. Саме так це почалося. Усі розмови про можливість повномасштабного вторгнення здавалися брехливими та надуманими. "Хіба це може статися з нами?" — питали себе кожного разу, читаючи новини. Спочатку я відчула страх і сподівання, що все це скінчиться. Мене охопив страх за близьких, які жили на небезпечних територіях. Я плекала надію, що це лише жахливий сон, від якого незабаром прокинуся. Але як би не намагалася "прокинутися", реальність була невблаганною.

Перші місяці паніка стала постійною супутницею.

Було важко бачити порожні полиці магазинів, де раніше красувалися свіжі продукти та солодощі. Згодом вулиці стали безлюдними, і це здавалося ще страшнішим.

Усвідомлення реальності того, що відбувалося, прийшло тоді, коли батьки вирішили виїхати за кордон. Це рішення було важким, адже довелося залишити дім, рідне місто, частину себе. Від'їзд був ще важчим через те, що батько залишився доглядати за прабабусею. Дорога здавалася нескінченною — черги з різнорідних транспортів, нескінченне очікування, тривога.

Спочатку перебування за кордоном було незвичним.

Тут не було знайомих облич, проспектів, звичних безтурботних розмов сусідів, що лунали на рідній вулиці. Навіть їжа здавалась чужою і не приносила задоволення.

Усі мої захоплення залишилися вдома — не в новому будинку, який я тепер вимушено називала "дім", а там, де завжди відчувалося тепло. Там, де зберігалося все моє життя, куди завжди хотілося повертатися.

Проте з часом я почала звикати. Під час перебування в іншій країні я відвідувала місцеву школу, де вивчала ази іноземної мови. Нові знання давали відчуття прогресу, і мені якнайшвидше хотілося похизуватися різними навичками перед рідними людьми, які залишилися в Україні. Попри труднощі, я навчилася адаптуватися до нових обставин і намагалася зберегти віру в майбутнє.

Через кілька місяців нарешті настав довгоочікуваний момент повернення додому. Цей шлях був наповнений емоціями та хвилюванням. Я усвідомлювала, що повертатимусь до країни, яка зазнала значних змін, але одночасно відчувала радість, що знову побачу рідні місця.

Повернувшись в Україну, долучилася до волонтерської діяльності. 

Війна змінила життя багатьох людей, і я не могла стояти осторонь. Волонтерство стало для мене способом допомагати тим, хто потребує підтримки. Я почала співпрацювати з місцевими організаціями, розподіляючи гуманітарну допомогу, ліки та продукти для тих, хто постраждав від війни. Разом з іншими волонтерами допомагали переселенцям знаходити тимчасове житло та облаштовуватися на нових місцях. Також ми організовували акції підтримки для військових, збирали кошти та необхідні речі для фронту.

Ця діяльність стала важливою частиною мого життя. Вона дала мені змогу не лише підтримати інших, а й зміцнити власну віру у відновлення країни. Я переконана, що попри всі труднощі Україна зможе вистояти та відновитися.

Кожен із цих 1000 днів залишив у моїй душі глибокий слід. Мій шлях — це шлях боротьби, надії та незламності. Війна змінила нас. Біль залишився. Він десь там, глибоко, у куточку моєї трепетної та сильної душі. Але ми всі спасенні, бо продовжуємо далі йти, уперед, до свободи.