«Страх охопив мене, і я зрозуміла, що є межа щастя»

Наталя дивом залишилася жива – у будинок влетів осколок снаряда. На щастя, її не було на місці. Зараз жінка живе в Запоріжжі. У Горлівку її не тягне.

Так сталося, що в лютому 2014 року я вийшла на пенсію через інвалідність, інвалід другої групи. Робота в мене була складна, працювала бухгалтером, світу білого не бачила, постійно на роботі. Сім’ї в мене немає, робота – дім, робота – дім. І в одну мить я зрозуміла, що дуже втомилася. Це було десь в лютому 2014 року. Вийшла на пенсію, і була просто щаслива! Я була вдома, ходила містом! Я давно не бачила місто, тому що постійно на роботі. Нарешті для мене настала свобода.

Весна, все було добре, телевізор я особливо не дивилася, але чула іноді від людей, що все дуже серйозно. І тут страх охопив мене, і я зрозуміла, що є межа щастя.

І ось такий час настав – це десь в кінці червня 2014 року. У Горлівці вже були вибухи. Ближче до 21 липня стали конкретно обстрілювати вранці.

А ще було таке... Ми їхали в автобусі. Тоді саме бомбардування були, і літаки літали, а автобуси вивозили нас із Горлівки. І в ньому були маленькі діти... Батьки їм веліли мовчати, і було дуже страшно дивитися на безмовних дітей. Тільки коли в Волновасі виявилися, а це вже Україна, тоді всі дали волю своїм емоціям.

Спочатку я в родичів в Запоріжжі пожила півроку. А тепер в гуртожитку живу. Я — людина самотня, сім’ї немає, дітей немає. Але є страх, що ти можеш залишитися один, і ніхто руку не протягне. Але слава Богу, цього не сталося. У Горлівку я повертатися не хочу. Хоча там у мене могили батьків. Чомусь мене туди не тягне.

Знаєте, що в мене є? Я була вже в Запоріжжі, коли в Горлівці мені в будинок через вікно влетів осколок снаряда. Він упав на диван у тому місці, де в мене зазвичай лежала подушка. Якби я була на місці, то осколок влетів би в голову. І я цей осколок забрала із собою.