Я працюю журналістом і нещодавно, 8 травня, була в Святогірській громаді. Там було перепоховання решток 99 радянських солдат, тому коли кажуть «війна», то рефлекторно постає Друга світова.

Війну на Донбасі в ЗМІ не називають публічно «війна». І мене це напружує, тому що по факту війна є, а війною не завжди називають. Її називають збройний конфлікт, агресія, а по факту це війна.

Одразу спливає фраза англійською, яка звучить так: «Ніколи не буде так, як раніше». Більше не буде так, як було.

Тому що я розумію, що це надовго, це на десятиліття, все зруйновано, екологічні проблеми, величезна ідеологічна накачка. Війна – це екологічні наслідки, стан шахт, якість води. Це і хвилювання про чоловіка, він у мене в зоні ООС, десь під Волновахою, зараз його вивели звідти на ротацію, десь він під Львовом. Це велика тривога.

Я весь цей час пережила в Бахмуті. Був момент 30 травня 2014 року, коли я з підприємством своїм, меблевою фабрикою, де я тоді працювала, їхала з окупованого міста в ще не окупований Донецьк, і звідти ми мали їхати поїздом в Київ на Всеукраїнську меблеву виставку.

Коли ми їхали в електричці з Бахмута, бо машинами вже небезпечно було, стали дзвонити наші колеги, менеджери, казали, що в Донецьку стрілянина, щось дуже небезпечне і серйозне відбувається, чого ще не було. Ми їхали і не знали, що ж нам робити, ми їхали в пекло, були тривожні новини.

В той день був бій за аеропорт, українські військові намагалися його відбити. Ми приїхали на Донецький залізничний вокзал.

Коли ми вийшли на площу перед вокзалом, то почався обстріл, чули ми гули страшні, я таких в житті не чула. І на цій площі когось вбило осколком метрів за сто від нас. Я не дивилася на це, бо треба було десь сховатися: чи в будівлі вокзалу, але раптом її будуть обстрілювати, чи в церкві неподалік, де підвал.

Хтось сказав що сховаймося під колією, бо вона витримує поїзди, то витримає і обстріл. Ми туди побігли і сиділи до відправки нашого потягу. Нам дозволили виїхати, дуже повільно поїзд набирав швидкість, усі видихнули. Назад ми поверталися через чотири дні потягом, але встали в Костянтинівці, бо до Донецька вже нічого не йшло.

У Київ ми не могли не їхати, бо внесок за участь у виставці був сплачений задовго до цього. Ще вона мала бути восени 2013 року чи взимку 2014, але тоді в Києві відбувалися страшні події, і виставку відклали.

Перенесли на той час, коли ми вже не могли. Фурами перевозити меблі на виставку було вже небезпечно, тому ми хвилювалися про це. Потім, коли опинилися в Києві, то теж був сюрреалізм, наче ми потрапили в абсолютно інший світ, спокійний, звичний.

Бахмут у травні вже був в окупації, була небезпека, безвладдя, безправ’я. На 4 дні ми опинилися в нормальних умовах. Сиділи біля пам’ятнику Шевченку в Києві, очумілі від нормальності, від щастя того, що ми в нормальному безпечному місці. Думали, як повертатимемося.

Я під час цієї війни зустріла свого чоловіка, до того була незаміжня. Це було в січні 2015 року.

Ми з волонтерами 7 січня роздавали біля Нової пошти та супермаркету подарунки українським військовим. Біля пошти та «Екомаркету» завжди був військовий транспорт. І там випадково я познайомилася з людиною, майбутнім чоловіком, потім у нас стався роман швидкоплинний.

З осені 2015 року ми стали вже жити разом, коли його демобілізували, бо відслужив термін. Потім побралися, і в нас народилася дочка. Чоловік перші півроку по ночах зривався, намагався стріляти, смикався, потім поступово пройшло. Зараз знову там.

Якби не сталася війна, в мене не було б чоловіка і дитини не було. Можливо, щось би було інше, але я не знаю. Я не потерпаю особисто від війни, але це відносний спокій. Тривога про те, як буде далі. Тривога за майбутній розвиток.

Я знаю, наскільки тут все заміноване. Я ніколи не зможу спокійно відпочивати на природі, їхати з Бахмута в Донецьк, зупинитися на полі з соняхами, сфотографуватися на фоні терикону. Бо там може бути заміновано.

Я, як і багато інших українців із різних регіонів, мрію про краще життя для цього регіону. Наш регіон багатий на корисні копалини, на фахових спеціалістів. Хочу, щоб почався добробут.