Марія Норець
Придніпровський Інститут ВНЗ «Міжрегіональна Академія Управління Персоналом»
Вчитель, що надихнув на написання есе : Комар Людмила Веніамінівна

1000 днів війни. Мій шлях

Мій шлях, з початку війни почався з внутрішнього сприйняття інформації котре змінило мене внутрішньо навіки . Почути ці слова від рідних: “Почалася війна“ було страшно. Новини на всю гучність. Тривожні слова журналістів. Показ інших міст України та першу сирену у Києві. Так почалося повномасштабне вторгнення.

Метушливі збори людей, які були змушені покинути свої рідні домівки.

Для безпеки та цілісності сім’ї. Це виглядало як повний апокаліпсис всесвітнього масштабу. Страх людей відчувався у кожній квартирі та домі . Цей страх розлітався і по всьому світу. 

Особисто моє життя після цього змінилося повністю. Мої рідні не спішили виїжджати за кордон, бо боялись того, що цей великий потік людей, не дасть цього зробити.

Я живу у місті Кременчук, та пам’ятаю те , коли почалася перша тривога, мені здавалося ніби це останній день цього міста. Було дуже багато паніки від новинних каналів та телебачення. Важко було не піддаватись цієї паніці , бо це відбувалося у нас вперше. Коли почалася тривога, всі люди виходили зі своїх домівок як і ми з мамою, поки ми йшли до укриття, їх відкрили і ми стояли в шоці, коли побачили наскільки все ж таки багато людей. Всі чекали відбою, та хотіли повернутися у теплу постіль. Тому – що, на вулиці холод пронизував весь підвал своїми холодними обіймами. Звук сирени був настільки тривожним, що важко було бути спокійним у цей момент.  

Всі брали їжу та теплий одяг, коли спускались в укриття. Але з часом спокою стало більше,  ми теж не стали виходити коли чули сирену, всі люди котрі жили поруч робили теж саме.

Через деякий час, у березні, мій вітчим пішов добровольцем служити, він був деякий час, сторожем важливих об’єктів на Сході України, потім просто допомагав іншим воєнним через поганий зір, тому він не опинився на фронті. Але перед цим , мою сім’ю було вивезено подалі від міста, у село, за містом, на той час там було спокійніше, але на Великдень навіть ми почули звуки вибухів, тому що, НПЗ було не так далеко від цього села. Ми не знали коли може статися біда та розруха, розуміння нашої цінності життів стало більш помітним  через ці труднощі, тому як би не було важко це говорити, але війна відкрила цінність життя та зробила любов до Батьківщини ще більш міцною . Моє перебування подалі від друзів та моїх рідних, зробило мене сильнішою. 

Самотність та відчуження зробило свою справу. Також було багато переживань з приводу  безпеки мого міста, поки мене не було там.

Це відчуття було жахливим, коли ти був там де більш безпечно, а твої рідні вимушені були чути вибухи та відчувати кожен раз тривожність, мені не давало спокою. Новини не ставали кращими, був тільки цей необмежений рахунок днів у цій страшній війні.

У кінці травня 2022 року ми з мамою приїхали додому у рідне місто. Так хотілось зробити це раніше, але автобуси до міста припинили рух, тому,  були змушені жити у селі деякий час, великою сім’єю, з бабусею та дідусем і моїми двоюрідними сестрами. Приїхавши вже було тепло і мені здавалось я стала найщасливішою коли повернулась додому, хоча повної безпеки не було гарантовано. Люди стали спокійними але розчарованими, тому – що, обіцянки про закінчення війни так і не стали справжнім.

Ця війна зробила народ сильним, любов до рідного краю стала ще міцніше.

Пам’ятаю цей великий, сильний та героїчний дух, який був на початку. Люди були самі готові боротися проти російського вторгнення, це дуже допомагало Україні не здаватися та йти вперед. Але з часом розчарування стало більше ніж бажання щось робити. Війна стала чимось нескінченним, вічним, тому,  люди начхавши на своє відчуття небезпеки, навіть не реагують на вибухи. Весь народ затаїв подих і чекає коли рідні повернуться додому, воєнні відпочинуть,  а Україна стане розквітати, і стане великою та незалежною , якою вона і завжди була.