Вікторія Саган
Червоноградський гірничо економічний фаховий коледж
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мись Наталія Стефанія

1000 днів війни: Мій шлях.

У вечері 23 лютого 2022 року я почувала себе не  дуже добре, Мама поміряла мені температуру і градусник показав 37,5, тому мама дозволила мені не йти до школи. Заснула тоді швидко, ніяких поганих думок та передчуття у мене не було, легка радість від того що брат піде до школи, а я буду у дома.

24 лютого 2024 р. Ранок, прокинулася й побачила, що речі брата вдома, він нікуди не пішов, телевізор працює і крутить новини, на них навіть уваги не звернула,  а одразу пішла на кухню,  в якій був тато. Запитаю: «Чому брат удома?» і він коротко сказав: "Почалася війна".

Моя реакція була не зрозумілою,  не знала, що йому відповісти, я просто не знала що таке війна. 

У моєму місті було тихо, але мені весь час здавалося, що щось трапиться, бігала від вікна до вікна і дивилась чи все спокійно. На вулиці не було нікого. Я добре запам'ятала одну тривогу, вона звучала на все місто, наче навіжена. Побігла на балкон послухати, тоді у мене мурашки по шкірі побігли - звук тривоги сіяв адреналін і страх.

В одну із тривог ракети були направлені на Львів, тому ми з мамою швидко зібрали "тривожну сумку" і документи.

Бомбосховища ще тоді не було, були лише виділенні підвали, про "безпеку" з одним входом тоді не знали. Людей було дуже багато, тяжко було зайти а про вийти - краще промовчу. Хтось плакав, говорив по телефону, грав у карти, сварився або як і я,  сидів тихо.

Похід у магазин був не кращий.  Я з мамоюю та її подругою пішли купити все необхідне: ролтон, воду, туалетний папір, ліки…                                                      

Магазини порожніли  на очах, люди розбирали продукти, черги в Приват банк та Ощадбанк були кілометрові, всі хотіли зняти гроші з картки. 

Знову ракети у напрямку до Львова…                                                                                  

Уже на той час наші сусіди та батьки зробили " бомбосховище" у нашому підвалі, занесли туди старі ліжка з матрацами, ковдри, стіл, могли там пити та їсти, але не зігрітися, навіть зимові хутрові пальто з ковдрами не гріли. 

Період відключення світла були тяжкими, особливо зимою, на початку відключень ліхтариків майже не було, лише свічки, які навіть трохи гріли квартиру, їсти можна було приготувати лише на газі.

Мої рідні разом зі мною - це мене й робить щасливою весь період війни, після перегляду " 20 днів у Маріуполі" я відчула жах війни,  який спричинила  нам росія.