«Страх був, але ми з сестрою все одно бігли на службу до церкви»

Навіть під час сильних обстрілів Наталя Миколаївна нікуди не виїжджала і постійно перебувала вдома. Спершу ніхто не розумів, що все затягнеться дуже надовго. Жінку засмутив блок-пост, що виник недалеко, і перекрита дорога до Луганська, тому що багато хто був позбавлений можливості заробітку. За роки війни довелося пережити багато страшних моментів, але жінка вірить, що все налагодиться.

Я на пенсії, самотня, займаюсь домашнім господарством. Під час воєнних дій я нікуди не виїжджала і залишалася вдома. Першого дня я нічого не зрозуміла. Чула постріли, але почуття страху ще не було.

Все летіло над головою і падало на дахи сусідніх будинків. Наді мною летіла куля, а я спочатку нічого не зрозуміла і весь час висовувала голову. Але Бог мене милував. Із цього моменту все змінилося.

Потім сказали, що поставлено блок-пост на новій дорозі, яка веде до Луганська. З цього моменту почалися наступні дії.

Я нікуди не виїжджала, всі новини черпала лише при поході до магазину за хлібом. У нас був майданчик, де ми отримували останні звістки [про події], які відбувалися на нашій території.

Я була дуже засмучена. Луганськ завжди був містом-годувальником. Ми могли туди повезти те, що виростили на ділянці. Автобуси та маршрутне сполучення було чудове. А тепер, коли перекрили доступ до Луганська, ми в смутку, ділянка занедбана. Зараз наше село Валуйське перетворюється на покинуте, тому ми засмучені, сполучення з містом немає, і життя ніби зупинилося.

Ми не маємо місця для реалізації вирощеної продукції. Раніше я могла будь-якої хвилини поїхати до Луганська і щось продати, а на виручені гроші купити необхідне. Таким чином, можна було пенсію витратити на ремонт велосипеда або купівлю дров на зиму. Наразі додаткового доходу не стало.

Був мінометний обстріл – мені пошкодили дах, посікли мури. Пошкодження були і на кухні, і в будинку. У мене маленька кухня, я зараз там живу. Все лягло у сусідів на городі. Осколками були пошкоджені всі будинки та споруди.

Це найстрашніше, що було за весь час. Це було вночі. Але всі обстріли були страшні, спогади неприємні. Не дай Боже такого нікому. Хтось виїжджав з маленькими дітками, а хтось залишався тут. Серед тих, хто залишався, багато хто отримав величезний стрес, почали заїкатися. Нічого доброго.

Незважаючи на постійні обстріли, ми з сестрою велосипедами їздили до церкви. Навіть під час служби були обстріли, але людей було дуже багато. Ми слухали проповідь, і я думаю, що нас це врятувало. Страх був присутній, але ми бігли на службу, всі свята були на службі. Ми мали на меті добігти до церкви і після служби назад.

Так, було страшно, бо снаряди лягали недалеко. Але служба не припинялася, і Бог милував. І церква вистояла. Слава Богу, все вціліло, і ми також.

Я дуже вдячна всім, хто дбав про нас і допомагав. За наших умов кожна крупинка на вагу золота. Це була велика підтримка для всіх. Протягом півроку я отримувала тисячу гривень від одного фонду. І це була найбільша сума особисто для мене, дуже велика підмога. Дякую всім, хто організовував та роздавав гуманітарну допомогу. Коли люди отримували продуктові набори, це була велика підтримка для всіх.

Мрію, щоб був мир та тиша. Але в нас вибухи продовжуються. Нещодавно був великий вибух, і всі гадали: чи хтось підірвався на розтяжці, чи це цілеспрямований постріл.

Навіть коли гримить грім, ми починаємо сумніватися, що це: природне явище чи стріляють.