Данііл Жовтенко, 9 клас

Андріївський ліцей  №1 Донецької селищної ради Ізюмського р-н., Харківської обл

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бутко Олена Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни... Це здається нереальним, але для нас, мешканців України, кожен із цих днів був справжнім випробуванням. І хоч багато хто вийшов у пошуках безпечного місця, я залишився тут. Я не міг покинути свій дім, своїх батьків, своїх сусідів, своє селище. Для мене це не просто питання виживання — це питання обов'язку та допомоги тим, хто залишився поруч.

З самого початку війни багато хто з наших рідних та знайомих наполягав, що треба їхати якомога далі. Казали, що так буде безпечніше, що життя десь далеко від фронту стане легшим. Але кожен раз, коли я збирався з думками, щоб можна було кудись їхати, серце підказувало інше. Тут моє коріння, тут моя земля. І коли інші виїхали, я залишився не тому, що не боявся. Страх був і залишається моїм постійним супутником. Але усвідомлення, що я можу бути корисним тут, що моя допомога потрібна, зупиняло мене.

Тут, у підвалах, коморах та погрібках де ми ховалися під час обстрілів, завжди хтось потребував підтримки. У когось зламався генератор, комусь треба було допомогти з водою чи їжею. Ми всі жили, як одна родина, і я відчуваю, що не маю права кинути їх напризволяще.

Я залишаюся, щоб допомогти — ділюся тим, що маю, підтримую словом і справою, намагаюся організувати все, що можу для тих, хто ще тут. Це моя маленька, але дуже важлива боротьба. 

Кожного дня ми дбаємо одне про одного. Я допомагаю сусідам з продуктами, організую волонтерські збори  в ліцеї для тих, хто захищає нас попри страх та небезпеку померти. Є старі люди, якими важко пересуватися. Є родини з дітьми, які потребують ліків та уваги. Коли бачу, що моя допомога робить хоч трохи легшим їх життя, відчуваю, що це було правильно — залишитися.

Я часто думаю: а що було б, якби ми всі виїхали? Хто б тоді доглядав за нашими будинками, хто б підтримував тих, хто не має змоги поїхати? Відповідь завжди одна — ми, ті, хто залишився, маємо триматися разом. Це наш фронт, наша боротьба за те, щоб рідна Україна не спорожніла, щоб вона вижила і відродилася після всього жаху війни.

Перемога для мене означає не лише мир, але й відбудувати те, що було зруйновано. Кожен сантиметр нашої держави. І кожен день, коли я допомагаю іншим, я роблю маленький внесок у майбутнє нашого селища та країни.

Коли війна закінчиться, ми разом будемо відновлювати зруйноване, і я хочу бути частиною цього процесу, залишитися тут, серед своїх близьких та знайомих, щоб разом будувати нове життя. 

Ні, я не хочу виїжджати. Моє серце тут, з цими людьми, з цими вулицями, будинками, людьми яких я пам'ятаю ще з дитинства. Допомога іншого — це те, що надає сенсу моєму перебуванню тут і зараз. Разом ми сильніші, разом ми вистоїмо, і разом прийдемо до перемоги.