Коваленко Софія, 11-б клас, Харківський ліцей №93

Вчитель, що надихнув на написання есе — Іванова Раїса Прокопівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Вибухи. Дзвінок від мами. Підвал. Тривога. Війна.

Так розпочався перший день війни в моєму житті. Цей день був наче жахливий сон. Мирне життя й спокій залишилися в минулому.

Почалася нова сторінка мого життя, де кожен день може стати останнім. Звуки щасливого дитячого сміху замінюються глухими вибухами, які розривають звичний спокій.

Вулиці, які колись були наповнені життям, тепер здаються покинутими, мовчазними свідками чужого горя.

Люди ховаються по підвалах, намагаючись знайти прихисток від реальності, що лютує навколо. А за вікном весна, яку не помічаєш... І тільки чуєш страшенні звістки про зруйновані будинки, пожежі, загиблих... На очах рідних сльози, розгубленість, відчуття страху й зневіри, страшенний біль за Україну, за рідний Харків. Невже це ми? Невже це з нами?

Усе, що здавалося важливим - навчання, робота, щоденні турботи, - усе відійшло на другий план. Запитання, на які не було відповіді, краяли серце. Чи виживуть мої рідні? Як врятувати тих, кого люблю? Що робити далі?

І жах, і кров, і смерть, і відчай, і боротьба за незалежність... Так минуло 1000 днів війни.

Я зрозуміла, що найцінніше в житті - це мир, який дається дорогою ціною: стражданнями й смертями. Цей шлях треба пройти. Бути рішучою, стійкою, сповненою надією та вірою в перемогу.

Ми не втрачене покоління, а покоління майбутнього, яке згартувалося й стало непереможним.

Людська рішучість перемагає будь-які труднощі. Ми вчилися під завивання сирен та падіння бомб. Пишалися відвагою тих, хто воював на фронті, допомагали й підтримували їх чим могли. Справжня сила проявляється у щоденній боротьбі за свободу і гідність. Ми навчилися радіти кожному успіху українців на фронті, навчилися співчувати й відчувати чужий біль. Ми стали єдиними в бажанні перемогти. Ми стали єдиною нацією, єдиним народом, який не розіп'яти!

Я навчилася цінувати моменти, які раніше могли здаватися буденними. Тепла мамина усмішка, коли вона зустрічає мене зі школи, нагадує про те, що справжнє щастя криється у простих радощах. Кожен день приносить нові можливості для вдячності — за страви, приготовані з любов’ю, за прогулянки в рідному парку, де кожен куточок знайомий і милий серцю.

Завдяки цим моментам я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Сонячне небо, що раптом з'являється після дощів, стає символом надії. Я вірю, що саме ці дрібниці формують наше ставлення до життя, дозволяючи залишатися міцними та стійкими. Кожен випробування, яке ми переживаємо, стає частиною нашої унікальної історії, нехай і складної.

Попереду ще багато роботи, але я впевнена, що разом ми можемо побороти зло, створити нове життя. Мир, за який ми боремося, стане втіленням не лише відсутності війни, але й справедливості і рівності для всіх. Наші мрії, сподівання і прагнення стануть основою для нового світу, де кожен зможе жити у гармонії.