Виїжджати з Попасної одними з останніх мирних мешканців було важко і страшно. Був ризик ніколи не вибратись з розрушеного міста

У мене є чоловік, донька і син. До війни ми жили в місті Попасній Луганської області. У 2014 році переїжджали в межах країни, бо в нас дуже стріляли. 

У 2022 році надіялися, що все буде добре, що хлопці відстоять нашу Попасну. Сиділи дуже довго, чекали, що все буде добре. Виїхали на початку квітня, бо більше терпіти не можна було, діти вже були на межі. І ми вирішили, що потрібно і себе, і дітей рятувати. Вже, в принципі, у Попасній нікого й не залишалося, - чоловік двісті. 

Шкода було залишати свій будинок, тварин своїх. Ми бігали доглядали їх. Усе це було дуже тяжко. А потім просто треба було тікати, бо нас би вже не було на світі. 

Вирішили їхати на свій страх і ризик. Одна машина у нас згоріла, друга залишилася, і ми на одній машині всі виїжджали: моя мама і моя сім'я. Усе кинули та й поїхали. Залишилися ні з чим. Але передусім боялися за дітей. 

Виїжджали ми під обстрілами. У місті вже не було майже нікого. Дороги порожні, стовпи валялися на дорозі, ями були після обстрілів. Виїжджати було дуже страшно. Сіли в машину - і знову почалася стрілянина. І чоловік сказав: «Ми, мабуть, вже звідси не виїдемо». Дуже було страшно. Дитина злякалася. Слава Богу, ми виїхали звідти. Сподіваємося, що тепер все буде добре. 

Ми в місті Попасній працювали на залізниці, і наш начальник перевівся сюди, в Дніпропетровську область. І ми теж переводом перейшли сюди. Тобто виходить, що ми працюємо на тому ж підприємстві. Ми через роботу переїхали. 

У Попасній всі рідні жили поряд: мої батьки, чоловікові, двоюрідні сестри, брати – всі були разом. А зараз мама в Києві з меншою моєю сестрою, чоловіка батьки - у Кривому Розі. Мати чоловіка померла, на жаль, у тому році. Сестри його – одна в Кривому Розі, друга десь під Києвом. Мій брат виїхав за кордон. Усіх розкидало.

Дуже хочеться, щоб скоріше закінчилася ця клята війна. Уже так остогидло жити в цьому страху! І, звичайно, щоб усе було добре, Україна залишилася Україною, щоб ми жили самостійно й ні від кого не залежали. Хочеться миру для всіх.

Дуже хочеться у свою рідну Попасну, у рідні стіни, яких, на жаль, уже немає. Будинок згорів ущент, залишився один фундамент. У Попасній взагалі немає нічого, всі будинки зруйновані. Я мрію, що все ж таки потраплю в Попасну. Може, місто відбудують. Може, щось буде для людей краще. Дуже сподіваємося.