Світлана чекала нагоди виїхати з Маріуполя машиною і вивезти своїх родичів 

Той день неможливо забути. Я збиралася на роботу, зателефонував мій колишній чоловік і кричав мені в трубку, що війна. Я не повірила,  сказала: «Заспокойся» і поїхала на роботу. І коли там, де в мене був офіс орендований, побачила військових, снайперів, тоді все зрозуміла. Мій колишній хотів забрати з собою дитину і виїхати зразу 24 лютого. Я йому дитину віддала, а сама залишилася, бо в мене батьки були там і сестра з племінником, а я серед них одна - на машині. Я до кінця не вірила, що все буде так.

Ми з сусідами ділилися між собою. Я могла не їсти декілька днів, щось віддавала сусідам, бо в них троє діточок, а в когось двоє. Заморожена картопля була, капуста. Варили і їли – раз на день, а бувало, що й раз на три дні. Було 2° у квартирі. Так жити не можна. Ні води, нічого.

Найбільше шокували трупи на вулиці і сусіди, захоронені під вікнами. Я не знаю, як це все описати. Треба там бути і бачити, щоб зрозуміти. 

У мене була машина, вона вціліла. І 18-го зранку ми виїжджали. Я вмовила їхати батьків, сестру, племінника, двох братів. Побачили машини, до них приєдналися і через заміновану дорогу виїхали. В Бердянськ не поїхали, бо я розуміла, що ми там і залишимося. Моя сестра – поліцейська, і нам потрібно було якнайшвидше виїхати, бо її просто б забрали. В окупантів навіть списки були. А вона перебувала до самого кінця на чергуванні, ще й була поранена в ногу.

Ми поїхали до села за дев’ять кілометрів, там переночували у знайомих, а наступного ранку поїхали до Запоріжжя. Пройшли 18 блокпостів, перш ніж виїхати.

Я не в Києві, а в Борисполі. Ми побули у родичів у Запоріжжі, переїхали до інших родичів у Полтаву. Там роботи не знайшлось, щоб можна було себе прогодувати, і ми з чоловіком вирушили до Борисполя. Наразі працюємо. Чоловік у Києві, я - в Борисполі.

Мої найближчі родичі, батьки – ми всі жили в одному районі, через один будинок. А зараз – хто де. Але всі - в Україні. Моя бабуся назавжди залишилася у Маріуполі: не схотіла їхати, згодом  померла там. Захоронена у братській могилі, ми навіть не знаємо, де.

Хотілося б, щоб скоріше війна закінчилася, і ми повернулися додому. Наразі моє житло ціле, але воно віддане під заселення.

Хочеться, щоб був мир, а більше нічого не потрібно.