Ярослава Олександрівна залишалася в Оріхові, поки це було можливо. А коли її будинок зазнав пошкоджень, виїхала. Зараз з сім’єю знаходиться в одному з сіл Житомирської області, живе в чужому будинку. Вона ніяк не може призвичаїтися до нового місця проживання. Мріє повернутися і відбудовувати власне житло

Мені 42 роки. Я жила й працювала в Оріхові. Тепер роботи немає і будинок пошкоджений. Була в Запоріжжі, а потім з сім’єю переїхала в Житомирську область.

Мої сини – військові. Вони зателефонували 23 лютого і сказали, що почалася війна.

27 лютого померла моя тітка. Коли я була в морзі, почався обстріл.

На початку березня у село Нестерянка, що за п’ять кілометрів від нашого, ввійшли окупанти, поставили блокпости й почали стріляти. Влучили у наш двір – тепер у будинку немає ні вікон, ні дверей. Стоїть лише чотири стіни без даху. Сільська рада допомогла покрити його плівкою. 

Поки жили в Запоріжжі, нам давали гуманітарну допомогу. Тут, у Житомирській області, Червоний Хрест допомагає, навіть ковдри виділили. Люди надали безкоштовно будинок. Ми оформили матеріальну допомогу. Наші знайомі першими виїхали сюди і сказали, що є безкоштовне житло.

Виїхати було нескладно. Ми дуже вдячні Світлані, яка організовувала евакуацію. На автобусі доїхали до Запоріжжя, а далі поїхали на поїзді. Тут для нас усе чуже. Люди дуже добрі, допомагають, кожен щось несе. Але в незнайомому селі тяжко морально.

У нас є знайомі, які втратили рідних. Хто без чоловіка залишився, хто – без матері. Усі пороз’їжджались, у багатьох – повна розруха, нема куди повертатися. Чи зберемося всі разом – хтозна. 

Якби війна закінчилась, ми б повернулися додому й відбудовували житло.