«Стоїмо над теплицею, а через нас снаряди летять. Це нормально?»

Вік і старенька мати не дозволили Олександрі Стефанівні з чоловіком залишити Трьохізбенку, де почалися бойові дії. Довелося ховатися в підвалі від обстрілів. Іноді до притулку старі не встигали добігти. В результаті здоров’я подружжя помітно погіршилося.

Коли війна почалася, ми були вдома. Старі вже, нікуди не ходили.

У нас на городі снаряд вибухнув. Вікна повибивало в передпокої, у спальні, разом із рамами повилітали всі. І дах постраждав, тому що снаряд вибухнув на городі.

Коли вибухнув снаряд, це взагалі неповторно було. Ні світла не було, нічого. Чую – моя собачка маленька завила, і труби вити стали. Думала, собачку придавило... Вийшла й відчула запах гару. Думаю, десь поруч вибухнув снаряд. Заходжу в будинок, усе начебто нічого. Глянула на вікна, а там ні скла, ні вікон немає....

Чоловік працював у Слов’яносербську, у психінтернаті. Але коли війна почалася, роботу втратив.

Ми обоє здоров’я втратили. Одразу цукор, одразу ноги відмовили. Ми — сердечники обидва. Раніше жили спокійно, а зараз, уявіть собі, виходиш із дому – і солдати. І нікуди не виїхати. Виходиш з дому – треба брати паспорт. А ми ж старі, забуваємо іноді. Але взагалі постійно паспорт у сумочці. І документи, коли стріляли, у нас були поруч у пакеті. Пакет хапали – і в підвал.

Але ж увечері тільки роздягнешся, помиєшся, думаєш, що ляжемо спати, як починають стріляти. Усі ганчірки на руку й пішов, у підвалі одягалися. А іноді й не добігали до підвалу. Пам’ятаю, стоїмо над теплицею, а через нас снаряди летять. Це нормально?