«Хтось навіть падав і навкарачки повз у підвал, щоб хоч якось сховатися»

Люди, що залишилися в селі під час бойових дій, і припустити не могли, що їм доведеться рятуватися в підвалах, а потім бігти додому й молитися, щоб їх помешкання не постраждало.

У перший день війни ми були вдома, а ось який саме день, я не знаю. У 2015 році, коли все почалося, ми сиділи в підвалах досить часто. Мене чоловік із дому тягнув до підвалу, тому що осколки сипалися по всьому двору, по даху, пісок летів.

Відчуття дуже важкі, коли поруч рвалися снаряди, а ми не могли нічого зробити. Це відчуття страшне, зараз навіть, коли розмовляю, у мене голос тремтить, страшно згадувати.

Будинок, де ми зараз мешкаємо, не постраждав, а новий будинок, який ми будували дітям, постраждав. Тому що, коли по трансформаторній били, пошкоджений був один бік будинку, вибило шість вікон повністю. А другий снаряд у другу ніч впав у городі, і осколками вибило ще сім вікон. Таким чином були вибиті всі вікна в будинку. На щастя, там ще ніхто не жив, будинок новий, недобудований.

Увесь цей час ми були з чоловіком. Пам’ятаю, восени 2015-го ввечері світла не було в селі, а хотілося свіжим повітрям подихати. І почали в ста метрах від нас падати снаряди. Нас людей із десять, напевно, було, сусіди зайшли. І ось ми всі десять чоловік побігли до нас у підвал. Хтось навіть падав і навкарачки повз у підвал, щоб хоч якось сховатися. Поки ми сиділи в підвалах, три снаряди десь упало поруч, біля озера. Пересиділи, сусіди потім вийшли. Звичайно, всі були в шоку, всі засмучені, і швидко по домівках, тому що ніхто не знав, що буде вночі. Слава Богу, все обійшлося.

Ми тут залишилися, як ізольовані. У нас діти й на тому боці, на окупованій території, і на цьому боці. І на тому боці ми не можемо з дітьми зустрітися. Здоров’я похитнулося у всіх: у того гіпертонія, у — чоловіка стенокардія, у всіх серце, щодня нерви...