«Стільки скалічених, зруйнованих, зґвалтованих життів. Вони заслужили жити у нашій пам’яті!»

Двадцять четверте лютого залишило слід в житті кожного громадянина України і я не виняток. Пам’ятаю перші хвилини, коли мене збудила мама, приблизно о сьомій ранку, повідомивши про обстріл Франківського аеропорту. Звісно, незрозумілість ситуації була максимальною, та попри все, я старався прийняти події тверезо. Одразу ж зайнявся продумуванням можливих маршрутів евакуації та складання загального плану: де і як запастися всім необхідним, скільки потрібно провіанту, можливі ризики і основне – як захистити свою молодшу сестричку.

У нас в західній частині країни все було відносно спокійно, якщо поруч зі словом «війна» взагалі можна використовувати слово «спокійно» й основне на чому була сконцентрована моя увага, це хоча б мінімальна допомога потерпілим, як от благодійність.

Близько кінця липня знайшов вакансію аудіомонтажера Музею «Голоси Мирних». Ознайомившись із ним, усвідомив, наскільки це масштабний проєкт і як сильно він може наблизити нас до миру, зачепити слухача і дати можливість кожному виговоритись про свою страшну біду, а також послухати, із чим спіткався наш народ під час воєнних дій. Прийшло розуміння, як сильно цей музей може доторкнутися до глибини душі кожного, хто хоч раз зайде дізнатися болючі історію і однозначно – захоче стати у допомозі всім потребуючим. Тут я й зрозумів, що мої навички звукорежисури й монтажу можуть стати в нагоді для благого діла.

Обробивши понад тисячу історій, можу сказати – у кожного своя індивідуальна біда. Хтось залишився без житла, хтось без кінцівки, а хтось і без близької людини, і все це через російського агресора. Дуже часто трапляються розповіді, коли хтось із родичів застряг в окупації і з ним більше немає зв’язку. Стільки скалічених, зруйнованих, зґвалтованих життів, які після прослуховування не забудеш, бо вони заслужили жити у нашій пам’яті.

Особливо запам’яталось декілька аудіоісторій. Одну з них розказувала жінка, яка знаходилась у Бахмуті. Вона розказувала, як собаки розносили трупи людей, які лежали прямо на вулиці. Її маму вбило під час обстрілу. І це – тільки поверхневий опис розповіді. Якщо вдаватися в деталі, то розповідь стає все трагічнішою і трагічнішою, особливо, коли жінка розказує про виживання зустрічного чоловіка.

Друга історія, яка сильно засіла в моїй пам’яті, це історія із Краматорську. Той самий злощасний приліт по вокзалу. Мама-очевидець розповідала, як її донька просто відійшла на декілька метрів глянути розклад потягів, і потім – вибух. Матір залишилась живою, у пилі, вогні та уламках бігала в пошуках своєї доньки, але побачила тільки волонтерку, яка сповістила про її загибель.

Одного разу до нас потрапила історія, яка сильно профігурувала на телебаченні. Історія, коли у Дніпрі, через приліт, заживо згоріла вагітна жінка. Розповідачем виступала мама її чоловіка. І почувши всю цю біль не тільки по новинах, а з перших вуст, від близької людини померлої – важко не вийти на емоції.

Багато чого можна ще виділити – розповіді про розлуку, про нестачу води, їжі, тепла, – але саме ці аудіоісторії залишили великий слід у пам’яті.

За час роботи в Музеї «Голоси Мирних» мені дуже запам’яталась фраза бабусі із Костянтинівки, яка сказала: «Ми ще не люди, якщо піднімаємо зброю на когось, ми поки тварини». І справді, допоки одна держава може озброєно напасти на іншу, вбивати і калічити мирних, важко назватися людьми.

Я вважаю, що кожна історія потерпілої особи – це маленький крок до нашої перемоги, бо такі розповіді спонукають до дій, чи то благодійних, чи то мотивуючих, але до дій. До співпереживання й розуміння того, що війна не закінчилась і вона приносить нам все більше і більше біди.

Особисто знаю декількох іноземців, які досить скептично ставилися до війни в Україні й вважали, що «все не так страшно, як ви нам розказуєте». Як тільки порадив їм послухати історії із перших вуст на порталі нашого Музею, – буквально на наступний день вони написали мені: «Куди можна перевести кошти на допомогу?». І справді, важко стояти осторонь, коли слухаєш, як хтось згорів заживо.

Головне у роботі аудіомонтажером – завжди зберігати свій емоційний стан, як би це не було важко моментами. Попри весь шок від історій, мотивує факт саме того, який я внесок роблю своєю працею, із надією, що люди не залишаться осторонь, почувши розповідь потерпілого героя.

Дуже щасливий, що долучений до Музею «Голоси Мирних», тому що він відкрив мені очі на всю жорстокість країни-агресора, а також на те, що пережили деякі громадяни. Кожне оброблене аудіо – це маленька власна перемога, можливість донести до всіх ту біль, про яку розказував розповідач, щоб кожен зміг задуматись і поспівчувати.