Мені 71 рік. Я зараз проживаю одна. З 2014 року це все пам'ятаю. Якби це тільки особисто комусь розказувати, щоб не по телефону… Я з першого дня і до останнього все пам'ятаю, як і що було. 

Уже стільки років війна, і стільки років я після інсульту… Не можу собі дозволити ліків, тому що пенсія мала. Додали 200 гривень, і все. У мене навіть трьох тисяч на місяць немає. Комусь би дати ці гроші, щоб із такими цінами на них прожили! А я живу ще.

Я не виїжджала. Рятую свій город, своє житло. Куди я поїду і з чим?

Виїжджати треба, маючи гроші, тому що і там треба житло винайняти, і тут треба оплачувати квартиру. Так і сиджу на одному місці. 

Молодь повиїжджала. Я розумію, що їм треба рятуватися, а ми вже тут переживаємо, як можемо… Від стресу пішла, дві пляшечки настоянки пустирника купила. А він 30 гривень коштує. І чи надовго мені вистачить? Я вже по мінімуму беру ліки, а раніше безкоштовно лікували мене. Видавали мені всі медикаменти, і я собі дозволяла пролікуватися хоч раз на рік. А взагалі-то мені треба двічі на рік профілактику робити: і крапельниці, і уколи.