Сім’я Ганни Олександрівни у 2014 році евакуювалась з Донецька. Тільки-но вони встигли облаштуватись у Маріуполі, як довелось переселятись вдруге, але цього разу вони втратили все

До повномасштабного вторгнення я була переселенкою з міста Донецька в Маріуполь. У Маріуполі було гарне життя. Місто відновлювалося, ставало красивішим. За вісім років почали більш-менш загоюватися рани після втрати того, що в нас було… Але ми не забували, що війна триває. Я вже вдруге змушена переселятися. Тепер ми - переселенці в Полтаві.

Мій чоловік був військовим, і він сповістив, що потрібно збиратися. Сам поїхав на роботу, а ми виїхали з міста. 

Ми виїжджали в перший день не звичними дорогами, а полями. Не поїхали по трасі, бо на бердянському напрямку були вже російські блокпости, і я не ризикнула туди їхати.

Ні. Я їхала на Запоріжжя спочатку, а потім - на Прикарпаття. Відразу жила там, а зараз майже рік уже в Полтаві.

Ми з Донецька виїхали не з самого початку. Я приїжджала в березні 2015 року й могла щось забрати, дещо нам родичі передавали. А з Маріуполя їхала тільки в тому, у що вдягнена, і більше нічого не могла взяти. Усе, що я нажила за вісім років, покинула там. І буквально через десять днів стався приліт, і у квартирі нічого не збереглося. А в мене з собою були тільки документи і те, у що ми з дитиною були вдягнені. Це друга моя дитина, перша вже доросла. 

Звичайно, психологічно важче зараз. Я сумую не так за технікою й речами, як за фотокартками. Моєму старшому сину 19 років, а в мене немає жодної його фотокартки. Це те, чого мені ніхто не поверне… 

Психологічно війна вплинула на всіх. Але є в мене й такі рідні люди, з якими я не спілкуюся з 2014 року.

А чужі люди нам дуже допомагали. На Прикарпаття ми приїхали пізно, майже о пів на четверту, і нас прихистили незнайомі люди. Ми прожили в них дев’ять місяців безкоштовно. 

Вони нам всіляко допомагали і потім не хотіли, щоб ми їхали. Готові були, щоб ми й далі з ними жили. Це літнє подружжя, їм по 75 років. Я була з малою дитиною та котиком, а вони мене взяли в свою садибу, дали цілий номер. 

Чоловіка перевели на Полтавщину по службі, тому ми сюди й приїхали. Допомагає триматися віра в те, що війна закінчиться, і буде в нас гарна країна зі світлим майбутнім. 

Мрію, щоб молодша дитина побачила свою бабусю. Вже майже чотири роки, як ми не бачилися. Перед цим було два роки карантину, а тепер війна. Якщо буде така можливість, то хотілося б повернутися в рідне місто, де я народилася і прожила половину життя.