У нас із чоловіком багатодітна сім'я, семеро дітей. До війни жили спокійно, у селищі було багато мешканців. На якийсь час ми виїжджали до Житомира, але перед школою повернулися. На той час було дуже страшно, під обстрілами бігали до школи та забирали дітей.

Ми виїжджали у червні 2014 року, тому сильних бойових дій не застали. Тут залишалася мама, і вона розповідала, що були страшні бомбардування. Вона не знала, куди ховатися.

Чоловік працював у Донецьку і залишився без роботи. У селищі працевлаштуватись складно, все закривається.

Ми регулярно отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, давали інші організації.

Були епізоди, коли сильно стріляли, тоді ставало страшнувато, не знали, що на нас чекає. Були проблеми із водою, нам її привозили.

Мрію, щоб був мир і більше не стріляли, щоб не гинули люди, щоби була робота.