Багатодітна родина перемістилася з Донеччина на Закарпаття, але мати не може сказати, що їй з дітьми стало набагато легше жити

 Ми - багатодітна родина, і до війни не розуміли, що жили у раю. Після того жаху, який нам прийшлось пережити, вимушено довелося переселитися з Донецької області до кордону нашої країни. Але покидати Україну не хочеться, бо тут наше серце.

У старшого сина після вибухів сталася панічна атака, його накриває усюди, де б не пішов. Виписали йому транквілізатори на весь час війни.

Переселилися ми на Закарпаття, живемо вже 5 місяців у спортзалі, без можливості готувати їжу, бо нема кухні та печі. Дітей годують один раз на добу, за що ми вдячні, а дорослих не годують.

Нашу багатодітну сім'ю роз’єднали: старшому синові запропонували жити в санаторії у гірській місцевості - за 70 км від матері.

Син – студент, йому ще рік навчатися, він на моєму забезпеченні. Йому наново потрібно купувати все кухонне та інше приладдя для більш-менш комфортного життя. Годують там теж  один раз на день, але сніданок і вечерю ніяк не приготувати, навіть нагріти немає на чому. Виїхати з цього села майже нереально: електричка їздить тільки тричі на тиждень, в одну сторону добиратися шість годин.

Але це тільки наш особистий досвід, хоч і болючий. Серце розривається також і за людей нашої країни. Хочеться усіх обняти, та заспокоїти. Бажаю всім влаштуватися зручно!  Миру та спокою!