Я прокинулася від гучного звуку. Не зрозуміла одразу: гроза, чи щось інше? За хвилину прогриміло знову, сильніше. Тоді в голові клацнуло: це не навчання і не феєрверк. Це щось страшне. Телефон не замовкав - усі писали, телефонували, запитували, що відбувається. У новинах уже говорили про напад. Мені стало по-справжньому моторошно. Світ, у якому я жила, зламався за одну ранкову чашку чаю.

Село почало завмирати. Торгові точки закривалися, аптеки опускали жалюзі. Я намагалася встигнути купити щось із ліків, але на прилавках залишилися тільки порожні коробки. Люди стояли в чергах мовчки, ніби не вірили, що все це по-справжньому. Снаряди летіли все ближче. Гул був постійним. Я залишилася - не змогла виїхати. Потім почалась окупація. Росія ходили по хатах, щось шукали. Мені було дуже страшно з ними комунікувати. Ми з чоловіком вирішили виїжджати. Зараз ми живемо в Запоріжжі.

Мою знайому – старосту села – росіяни викрали. Я досі не знаю, де вона. Це дуже страшно, окупанти коять жахливі речі. 

Я чекаю закінчення війни. Дуже хочеться миру і тиші.