Мені 38 років. Сім’я – я і дитина. Ми проживаємо в Слов’янську. Весь час були тут, не виїжджали. В перший день прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Було страшно. Ми зрозуміли, що почалася війна. Була паніка.

Довелося зіткнутися з гуманітарною катастрофою. Десь через місяць у нас було місто закрите – ні магазини, ні аптеки не працювали. 

Найбільше мене шокували страшні обстріли. Я працювала з психологом, тож зараз справляюся з собою.

Люди, які залишалися в місті, дуже згуртувалися. На рідню війна вплинула по-різному. Дехто став дуже близьким, а дехто, навпаки, чужим.

Хочеться, щоб у майбутньому в нас усе було добре, щоб країна процвітала.