Довелося почати все з чистого аркуша. Катерина Філатова через збройний конфлікт на Донбасі виїхала із Зугреса в Запоріжжя. Це одне з найважливіших рішень у житті.

Я зрозуміла, що все змінилося, ще в травні 2014 року, 11-12-го числа. Як буде далі, я не знала, але те, що не буде, як раніше, уже розуміла.

Із сусідами ми говорили про те, що ми жили в Азербайджані, і там був подібний конфлікт, він розв’язався. Ми поїхали до того, як почалася гаряча фаза. Тут ми говорили про те, що не треба дотягувати до того, що почнуться події взагалі страшні. Ми розуміли, що відбувається.

Я ходила на роботу, не могла звикнути до думки, що можу залишити свою роботу, для мене це було важливо. Це був надійний острів, коли навколо все почало валитися, банківська система перестала працювати, якісь органи. Ще залишалися робоче місце, колектив, команда, з якою я працювала, керівники. Ось це для мене було гостро стабільним в той час.

Це ще до того, як у нас почалися активні бойові дії. Коли це все наблизилося до нас впритул, то розмови змінювалися. Чоловік прийняв рішення їхати, незважаючи ні на що, [довелося] залишати роботу, а я не могла. Мене в одну мить забрав чоловік, речі занурив у машину й вивіз.

Страх за рідних, не за себе, не втрата нерухомості, житла та всього іншого, а саме страх за рідних. У той період у мене мама проходила лікування від онкології, у мене там були брат і сестра, вони дорослі вже, і мене накривав страх за своїх рідних.

Були періоди, коли здійснювалися дії не в моєму місті, а десь поруч, була стрілянина важкого озброєння. Я чула постійні удари, це тривало і вдень, і об 11 годині вечора, а починалося десь із 5 ранку.

Коли дуже близько підійшла лінія фронту, у моєму місті сталася трагедія. Я поверталася додому від батьків, у цей час почався приліт. Я не знаю, як вони називаються...

Ми виїхали наступного дня. Я б не їхала, у мене робота, я ж не могла. Просто мої рідні всі виїхали. Ми переїхали спочатку в Миколаївську область. Там я пробула до кінця вересня й повернулася в місто, продовжувала працювати.

Також у 2015 році я продовжувала працювати. У 2016 році пішла в декрет, у мене народився син. Я була в декреті 2016-2017 роки. Але виїхати я хотіла завжди. У мене була мрія, бажання переїхати. У 2018 році це бажання здійснилося.

Я розуміла: переїжджаю не у відрядження, а одна з чоловіком і дитиною. Мої рідні залишаються там. Я розуміла, що в мене не буде можливості бачитися з рідними, як раніше.

Я переїхала до Запоріжжя. Я для себе зразу прийняла це місто. Мені подобається тут жити. У мене тут з’явилося житло.

Фінансовий стан – єдина складність. Ми працювали, заробітна плата виплачувалася своєчасно, із цим проблем не було. Так як там не працювали банки, було складно з отриманням готівки. Тому доводилося виїжджати на територію, підконтрольну державі, і там вирішувати питання з грошима.

Доступ до води був. З приводу продуктів я не відчувала труднощів. Був такий момент... це були найактивніші бойові дії, не було готівки, не було можливості щось купити, бо не працювали термінали. Це буквально було 5-10 днів.

З приводу переміщення й безпеки. На роботу мені доводилося їздити, тому в найгарячіші дні були труднощі з автобусами. Потім я переїхала ближче до роботи, і в мене не виникало складнощів. Складність із переміщенням тільки на підконтрольну державі територію. Була складність із проїздом. Мене це дуже турбувало.

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, коли в мене народився син, дуже хорошу допомогу. Це була відчутна підтримка. З організацій я відчула допомогу тільки гуманітарного Фонду Ріната Ахметова. Допомога надавалася не тільки мені, а ще й моїм батькам, бо мама – інвалід. Більше немає від кого допомогу отримати.

Я мрію виростити сина, дати йому якісну освіту. Є мрія, щоб приїхали мої батьки, але це дуже складно, вони вже у віці, захворювання, вони не залишать свій будинок.

Я стала менше приділяти уваги малозначним моментам. Розуміла, це пройде або сімейний конфлікт, або якась плутанина.

Кожен сам міряє своє щастя. Для мене щастя – це бути в гармонії із самим собою, щоб поруч були близькі.