Коли почались обстріли, я думала тільки про одне - врятувати свого сина. Ми швидко зібралися й виїхали до Києва, сподіваючись, що там буде безпечніше.

Та згодом я повернулася додому, бо мама хворіла, і я не могла залишити її одну. Тут і досі стріляють.

Іноді стає так страшно, особливо, коли над домом пролітають ракети. Не знаєш, чи прокинешся вранці. 

У мами раніше були великі перебої з продуктами та ліками. Зараз поки що все є. Але мама виїжджати нікуди не хоче. А я щодня чекаю миру. Я дуже чекаю того дня, коли настане тиша.