Я жила вдома, працювала, і все було добре. Потім почалась війна. Найбільше я боялася за дитину. Кожен вибух був страшним. Майже місяць ми жили без води та світла. Магазини й аптеки зачинилися. 

Коли стало зовсім небезпечно, я виїхала з дитиною з міста. Це було важке рішення, але я розуміла, що по-іншому не можна. Після нашого від’їзду почалась окупація. Думати про це боляче й зараз.

У місті досі залишаються мої батьки. Я їх не бачила два роки. Зараз я просто чекаю миру. Мрію обійняти батьків після повернення.