Пристінська Світлана, 14 років, КЗ ‘’Феськівський ліцей’’

Есе "Один день"

Вересень панує в українських містах та селах. Красуня осінь чарує своїм барвистим вбранням. Прохолодно. Суботній вечір… Я готуюся до зустрічі із Софійкою, щоб вкотре перечитувати листи із фронту. У серпні минув рік, як подруга втратила брата, а я… своє перше кохання. Біль від утрати крає серце, ятрить душу, спопеляє розум. Той страшний день змінив життя кожної з нас назавжди…

А скільки українських матерів, жінок, сестер, дівчат щоночі вмиваються слізьми через утрату рідного діда чи батька, чоловіка чи брата, коханого чи просто друга?

Вже восьму осінь на нашій Батьківщині неспокійно. Брат зазіхнув на брата… Отой сусід зі Сходу наважився проливати кров українських козаків, посягнув на рідну мову та віру, нахабно та зухвало веде неоголошену війну.

Навіщо? Чого тобі не вистачає? Чому так вчиняєш, братерський народе? Це питання залишається відкритим і до сьогодні. Воно бентежить кожного свідомого українця, крає душу і нам, дев’ятикласникам, які у колі родини й на уроках історії намагаються обговорити, зрозуміти, чому в ХХІ столітті такі події можуть відбуватися.

Родина Софійки пишається своїм героєм, воїном, красенем Богданом. Вісімнадцятирічним він добровольцем пішов на фронт, щоб війна не заглянула і в їхню хату… Пішов, щоб спокій панував у нашому селі, щоб ми могли здобувати освіту, щодня бачити красу сонця та блакить неба. Минув рік, як прийшла звістка зі Сходу, що український солдат загинув від кулі снайпера, захищаючи позиції одного із міст, що на Луганщині. Для усіх нас, жителів села Високе, Богдан є і завжди буде справжнім героєм.

Він один із тих тисяч воїнів-захисників, який поліг, аби наблизити такий довгоочікуваний мир в Україні. Сум огортає душу від того, що стоптано цвіт нації, вбито молоде покоління, яке вже ніколи не матиме нащадків.

…Кожної суботи ми зустрічаємося із Софійкою, щоб почитати та обговорити листи, надіслані від Богдана, поплакати разом, посумувати, а іноді радіти від того, що там, на фронті, він став справжнім чоловіком, навчився дружити, ділити з побратимами кусень хліба, вірити в силу та незламність свого народу.

В одному із останніх листів писав: «Мила Софійко, люба Світланко, я тут, щоб вдома вирувало життя. Так треба. Україна була й буде вільною! Ми не хочемо війни, але за мир поляжемо кістьми. І якщо колись мене не стане, то маю одне прохання: народжуйте… Хотілося б, щоб на одного загиблого воїна в кожній хаті з’явилося на світ по два козака. Ми – нація нескорених! Вже скільки століть поспіль козацька кров тече в наших жилах, а дух патріотизму пламенить в серцях».

Після таких величних слів з моїх вуст зривається: «Слава Україні»! «Героям Слава», - доповнює Софійка.

Дванадцята ночі. Повертаюся від подруги додому сповнена емоцій. Спи, наш герою, і сяй зіркою там, на небі, вказуючи правильний шлях…

Любі захисники України, спасибі за те, що віддаєте свої роки, здоров’я, життя, щоб тут, на вільній Україні, бринів дитячий сміх, молодші навчалися, а старші працювали, пенсіонери відпочивали в парках та скверах. Низький вам уклін! Повертайтеся! Миру нашій величній Батьківщині! Герої не вмирають!