Бараннік Катерина, учениця 9 класу Бердянської гімназії №1 «Надія»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Солбодянюк Олена Олександрівна

Війна. Моя історія

Це була холодна та, на перший погляд , щаслива  зима, але  я запам’ятала її , на превеликий жаль, не тому, що вона принесла багато радості, неймовірних  емоцій або приємних вражень. Кожен українець прокинувся в цей жахливий день о 4 годині ранку, бо пролунали найстрашніші звуки в нашому житті -  звуки вибухів.

Увімкнувши телевізор, я почула слова Президента моєї держави, які назавжди змінили нас усіх. Саме так почався мій ранок. Уранці 24 лютого 2022 мене розбудили звуки вибухів, які розділили моє життя на “ДО” та “ПІСЛЯ”.

За мить вся моя родина сховалася у підвалі, зібравши нашвидкуруч теплі та необхідні речі. Цей момент я не забуду ніколи! Війна!Війна, яку розпочала російська федерація, країна, в якій живуть мої рідні та друзі. Єдине, що було не зрозуміло та є незрозумілим дотепер, - чому саме МИ? Чому НАС прийшли вбивати? Чому діти, які не встигли подивитися на навколишній світ чи навіть промовити перше слово «Мама», загинули...

Цим питанням я почала задаватись не одразу бо з першу були лише емоції: страх, нерозуміння що буде далі, смуток, сльози. Моя внутрішня дитина, на жаль померла. Я миттєво стала старшою на багато років. Усі мрії та бажання перетворились лише на одне питання - коли кінець цього жаху?

Я народилась в мальовничому та курортному містечку нашої країни, на березі Азовського моря в місці Бердянськ. Усе своє дитинство я проводила з дідусем на бердянській косі. Саме він навчив мене плавати, будувати пісочні замки, цінувати природу, посміхатись. На жаль, я вже довго не бачила свого дідуся. І не тільки його, а й решту моїх родичів.

Пройшло понад півтора роки з того моменту, як усе почалось. Моє місто було справжнім куточком затишку. Я ніколи не забуду ці гарячо-карамельні заходи сонця, запах моря та його теплоту, наповнені туристами вулиці влітку та засніжені дитячі ковзанки, повні веселих дітлахів взимку.

Я не можу в це повірити… Але, на жаль, це все зникло, коли моє рідне місто  стало в окупації. Повірте, для мене це слово тепер знайоме, не тільки з уроків історії та з новин. Окупаційна влада намагалась перекрити всі засоби зв’язку та інформації з навколишнім світом, не було постачання необхідних продуктів та засобів гігієни. Вони намагались зробити так, щоб люди  мовчки сприйняли їх порядки: влаштовували правокації, лякали, їздили на танках. Але це був тільки початок.

Усі ми знаємо місто Маріуполь, що було майже вщент знищене, в якому загинуло десятки тисяч людей, дітей, тварин, захисників Маріуполя, героїв Азовсталі. Справжнім жахом було чути й розуміти, що саме з мого міста окупанти запускають туди ракети. Багато розбитих машин приїжджали до мого містечка.

Маріупольці ставали в чергу на заправку автомобіля, але майже на всіх заправках бензин був відсутній. Побачивши всю цю картину з татового авто, я не хотіла вірити в реальність. Мені хотілось лише прокинутись та сказати собі, що це був сон. Мій тато хотів мене підбадьорював, говорив,  що все скоро закінчиться. Та  з того моменту я досі не бачила свого тата -  він також залишився в окупації.

Час минає, я дорослішаю, а моя країна продовжує боротися за нашу незалежність, за незалежність наших територій, за безпеку наших українців, за майбутнє дітей, за Перемогу. Після початку війни ми почали цінувати зовсім інші речі.

Як виявилось, головне – це мирне небо над головою, про яке так багато писали та розповідали нам історики. Я почала цінувати кожен момент свого життя, бо ніколи не знаєш, коли саме воно може закінчитись або змінитись. Я стала радіти тому, що раніше сприймала як належне.

Після Перемоги України в цій безглуздій війні я обіцяю собі, що буду проводити більше часу з рідними, спілкування з якими зараз так не вистачає. Радіти прогулянкам рідним містом більше, аніж подорожам за кордон.

Я мрію, щоб кожен українець пам’ятав про те, що кожна війна в Світі має свій початок та має свій кінець. Ми воюємо за правду, яку повинен бачити весь світ, за те, щоб діти могли піти до  1 класу української школи так, як колись робили ми (без онлайн уроків або занять у бомбосховищах ), а в теплому класі із рідною вчителькою. Ми маємо показати, що немає в житті нічого неможливого, навіть, коли перед тобою сильний ворог.

Будь-яка війна – це біль, це сльози, це страждання тих, хто в цьому не винен, це смерті, це втрати. Її не повинно бути. Наша війна безсумнівно закінчиться, закінчиться нашою Незалежністю та Перемогою.

Нехай слова Гімну нашої Держави стануть пророчими:  

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Я вірю в те, що скоро наступить МИР в моїй Україні, що матиму змогу повернутись до свого рідного дому та жити новим, мирним і щасливим життям!