Долгополова Ксенія, 11 клас, Одеський ліцей №6 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Геба Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося, як в тумані: кілометрові пробки машин, години очікування, один рюкзак речей та всі пам’ятні фото в телефоні. Так для мене закінчувалась зима дві тисячі двадцять другого року, забираючи з собою надію, щастя, впевненість та життя людей… Вони забули про все, аби тільки захистити себе та своїх близьких. Батьки проводили своїх дітей через кордон і, прощаючись, обіцяли ще зустрітися, не ховаючи сліз, що наверталися на очі.

Вони молилися, щоб ці слова не були останніми в їхньому житті, адже невідомо, що може статися протягом війни.

Через два тижні після двадцять четвертого лютого ми з батьками, зібравши тільки документи та пару речей, спробували виїхати з країни. Ми опинилися в найдовшій пробці, яку я бачила у своєму житті. Уже тоді багато машин були залишені без бензину, пустими, з відчиненими дверима. Я бачила, як заплакані маленькі діти одною рукою тримали руку мами, переходячи через кордон, а іншою – плюшеву іграшку, найціннішу річ, яка в них тоді була. Простоявши приблизно чотири години в черзі, яка навіть не рухалася, майже без їжі та води, ми вирішили повернутися додому. Через поле, на протилежній стороні від машин, було видно лише яскраві фари, які залишались маленькими зірочками в очах.

Приблизно через кілометр ми побачили картину, яка досі постає перед моїми очима: біла машина, що влетіла в протитанковий їжак. Лобове скло розбите, а все крило машини зі сторони водія було вм’яте всередину. Одна з перших жертв війни. Ніхто з нас не сказав ні слова: тут вони вже не потрібні.

Коли всі машини опинилися позаду, навколо була лише темрява. Жодного ліхтарика, як і розуміння, що робити далі. На в’їзді в місто нас зупинили, адже почалася комендантська година. Там вже стояло близько десяти машин, біля яких гралися діти. Я побачила, як військовий подарував їм апельсини та сказав, що все буде добре. У той момент дуже хотілось у це повірити. І, на щастя, машинам все ж таки дозволили проїхати в місто. Минувши блокпост, протитанкові їжаки та мішки з піском, ми продовжили шлях. Небо було затягнуте хмарами. Не було видно місяця та жодної зірки на небі, як не було видно і подальшого шляху. І взагалі. чи міг нам хтось сказати, до чого це призведе? Чомусь дихати ставало важче, а на голову давили навіть  хмари. Уперше за цей час я тихо заплакала.

Ми повернулися додому, але тепер було очевидно, що не назавжди. Лежачи в ліжку, крізь мертву тишу зовні  вперше за все життя почула сирену повітряної тривоги. 

Через місяць я опинилась у Лондоні. Здавалося б, не важко звикнути до високо розвинутої столиці, де є багато можливостей та гарна освіта. Але, перебуваючи в школі і навчаючись мовою, якою досконало не можеш спілкуватись, спостерігаючи за своїми однолітками, для яких ця обстановка є нормою та буденністю, у мені прокидалась заздрість. Серед стількох облич не було жодного знайомого. 

Зараз мені здається, ніби я просто спостерігала за грою у величезному театрі, де в кожного актора було своє майбутнє, крім мене.

Незважаючи на однаковий вік, мене з цими людьми розділяло щось невідоме. І це невідоме торкалося лише мене. Стискаючи в руках ключі від квартири в Україні, я думала про можливість почати життя з нового листа, але кожний раз все закінчувалось словами: «Хочу додому».

Читаючи книги Еріха Марії Ремарка, я усвідомила: простого бажання повернутись додому вистачить, щоб це зробити, особливо коли тобі є куди повертатись. Протягом п’яти місяців за кордоном мене нічого там не тримало. Буде ще сотні можливостей почати все заново! І для себе я відкрила істину: справжнє щастя – це повертатись додому, коли ти знаєш, що тебе там чекають.