У перший день війни я була вдома. Була шокована, але сподівалась, що Маріуполь під захистом. А потім не стало води, світла та газу. Не вистачало продуктів - тож доводилось ходити шукати містом під обстрілами. Коли снаряд влучив у сусідній будинок, осколки потрапили до моєї квартири. Люди, що готували їжу поблизу під’їзду, були поранені. Всі кричали й намагались викликати швидку, але лікарі вже тоді не працювали. 

Я з родиною пішла жити у підвал. Там було холодно і голодно. Коли до мого району зайшли російські війська, вони ходили по квартирах та шукали наших військових. 

Евакуації не було. Я двічі ходила до міста збору, де люди чекали, що за ними приїдуть українські автобуси, але нікого не було. Тому мені довелося виїхати на окуповану територію та пройти фільтрацію. Звідти представники ООН мене вивезли до Запоріжжя. 

Зараз я живу у Львові. Сумую за мамою, яка залишилась в Маріуполі. Сподіваюсь, що встигну побачити її після перемоги.