«Сподіваємося, що підвал буде тільки сховищем для овочів, а не бомбосховищем»

Корнієнко Людмила, 57 років:

Коли ми вийшли з підвалу, картина була зовсім неприваблива: увесь паркан зруйнований, 50 або 70 метрів паркану, вікна повилітали, на веранді – двері. Навіть не описати.

Дах нам допомогла гуманітарна організація відновити, а паркан... Ще не закінчилися бойові дії, а вкласти зараз якісь кошти, це ж чимало, не 2-3 метра. Міни падали у дворі. У нас дві впали, далі по вулиці ще одна. У сусідів було зруйновано.

Ну, слава Богу, що хоч живі. Тільки це радує, заспокоює нерви. Дуже важко все це пережити.

Наш підвал, може, не дуже укріплений, але коли були обстріли, він нам рятував життя. Ми бігали, ховалися, навіть доводилося там ночувати. Несли сюди і ковдри, і подушки, і разом з сусідами були. Ми тоді всі групувалися, збиралися всі.

Онучка Катя, 14 років:

Я гуляла і їхала додому, різко почався обстріл. Я їду і таке відчуття, що все наді мною летить. Коли прибігла, на мені обличчя немає, просто була в шоку такому, в паніці, і ми швидко забігли в підвал. Пробули тут хвилин 20-30.

Корнієнко Людмила:

Уже два-три роки минуло з тих пір. У нас у підвалі консервація. Сподіваємося, що він буде нам служити тільки для зберігання овочів і консервації, більше не знадобиться, щоб ховатися.

У нас дуже велике було населення, три тисячі або більше трьох. Зараз залишилося, ну це з тим, що люди поверталися, напевно, десь до півтори тисячі жителів. Ми близько під Донецьком, у нас життя вирувало. Тут були поля, господарства. Їх уже немає, все прийшло в занепад. Роботи в нас жодної не залишилося, крім дитсадка та школи. Там, самі розумієте, одиниці можуть влаштуватися.

Молодь працездатна покинула село. Залишилися пенсіонери, або в кого немає можливості кудись виїхати, або залишити свій дім. Ми виживаємо лише завдяки гуманітарним організаціям, допомозі від Ріната Ахметова. Фонд «Допоможемо» - дякуємо йому дуже. Це, звичайно, нічим не замінна допомога. Інші організації нам допомогли ще будинок перекрити.

Незважаючи на таку обстановку, ми тримаємо господарство, садимо городи, чагарники, збираємо ягоди, консервуємо. Напевно, це погана звичка – звикати, коли чуєш розриви. Але коли вони далеко, ми вже на них не звертаємо уваги. Життя продовжується.

Більше людей схиляється до того, що життя налагодиться, що до нас повернуться якісь інвестори. Ми вважаємо, що земля в нас родюча, все одно буде робота. Не впадаємо у відчай. Не хочу впадати у відчай. Я думаю, що все в нас повернеться.

Дві дочки у мене було, старша померла. Ось залишилася внучка. Старша дочка раптово захворіла, кілька місяців не зверталася до лікарні. А коли звернулися – все, нирки. Не змогли нічого зробити. У нас не було коштів для лікування, була війна.

Неможливо, звичайно, змиритися. Начебто молода, здорова. Я завжди думала, що мені буде під старість опора, допомога. Вона нікуди не йшла жити окремо. Жили ми разом. Допомагали один одному, онучку ростили. Тепер вона повністю залишилася під моєю опікою. Моя турбота, моя радість, помічниця.

Катюшка ласкава, добра, весела дуже. У неї такий сміх гарний. Зараз вона дуже не сміється, але у неї був дуже заливистий сміх. Дивлячись на неї, все ніби навколо світили світлом.

Вона каже мені: «Бабуся, не переживай, все буде добре, все буде. Ну що ти?» А мені здається, що я повинна її життя вберегти, врятувати. Зберегти якось, заховати.

Катя:

Саме зараз такий вік, коли щось не подобається, комплексую. Бабуся підтримує мене, каже, що все нормально, все пройде, все буде добре. Якщо я приходжу зі школи засмучена, вона мене починає запитувати, що сталося, як, чому. Намагається підказати, допомогти.

Є люди, які під час війни змінилися і стали жорстокими по відношенню до інших людей. Хочеться йти спокійно, нічого не бояться, а йдеш – і хто знає, що буде через хвилину, через дві? Раптом зараз почнеться обстріл, і взагалі не знаєш, виживеш ти після цього чи ні. Кожна хвилина небезпечна. Іноді хочеться просто забути про все і ходити гуляти спокійно.

А щодо навчання, я така дитина, яка схоплює все на льоту. Можу все зрозуміти, потім переказати. На навчання у мене найбільше – три години йшло. Домашні уроки у мене займають ну півтори години. Я закінчу школу – і в мене є кілька варіантів, куди вступити вчитися. Я хочу піти вчитися на економіста чи на журналіста. Я про це ще нікому не говорила, це поки тільки припущення. Я ще не впевнена. Може, ще я і на медичний піду. Але це ще все обговорюється, все обдумується. А взагалі такі три професії, на які я хотіла б піти.

Я мрію, щоб закінчилася війна. Хочу добре вивчитися, щоб по життю було все добре. Мені здається, кожен про це мріє. Щоб було все добре в житті рідних, близьких, всіх людей, які тобі дорогі.