Я інвалід першої групи, але займаюсь громадською діяльністю, спортом. Мені 39 років.

У перший день війни мене розбудили друзі, сказали, що росіяни наступають - потрібно кудись відходити. Але ми так нікуди й не відходимо. Знаємо, що наші хлопці дадуть їм по носу, чекаємо на це. 

Труднощі як на початку з’явились, так і до сих пір є. Але є організації, всякі компанії, які допомагають медикаментами, памперсами - не покидають нас. Складнощі є всюди. 

Немає того, що було раніше, коли можна було допомагати один одному в плані реабілітації, спілкування. Залишились ми вдвох із мамою. Багато друзів втратив.

Я не виїжджав, але вороги сунуть, тож, мабуть, доведеться виїжджати, а може й ні. Надіємось на хлопців і на себе. Бачимо, що тут нещасних десять кілометрів залишилось. Сподіваємось, що не дійдуть, але прилітає від них. Шокує, що якісь іроди лізуть на землю до нас і вбивають близьких, родичів, друзів. У мене немає слів, мені тяжко казати це. 

Є люди, які залишаються і допомагають. Є хлопці знайомі, які надають допомогу, якщо щось потрібно. Щось людське завжди є, з цим легше: дивишся на все не так жорстоко. Розумієш, що є люди добрі, і дай Боже, щоб вони жили довше. 

Мрію, щоб настав мир, і росіяни пішли від нас якнайдалі, а ми жили так, як хотіли.