У мене двоє дітей, одна з них з інвалідністю, їй потрібна постійна реабілітація, тому ми вирішили виїжджати, коли там почалась війна і неможливо було залишатись.

У нас на той час було все, бо я така людина, що в мене завжди все є. Поки ми знаходились в Сіверськодонецьку два тижні, у нас була їжа, ліки були, вода була. На той момент не можна було ліки купити, а їжу – складно, але можна. 

Мені моя сім’я допомагала виїжджати. Їхали через Харківську область, бо тоді там ще працював перехід, і ми виїхали. Мені допомогла моя свекруха – вона тоді вже була на Хмельниччині, ми до неї виїхали. 

Шокувало, коли я сюди евакуювалась. Страх за життя своїх дітей, за своє життя. Страх, що буде далі і як жити. Багато чого ще не зрозуміло.

Житло винаймати не дуже легко, важко прожити на соціальні виплати. Я не можу працювати, бо в мене двоє і дітей і один - з інвалідністю. Усе важко. 

Мрію, щоб закінчилась війна, а все інше - дрібниці. Головне, щоб усі були живі і здорові.