Тірський Микита, 10 клас, Комунальний заклад освіти "Нікопольський професійний ліцей" Дніпропетровської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Канищева Інна Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мене звати Тірський Микита, я з міста Нікополь, Дніпропетровської області, яке обстрілюють щодня і щоночі з дронів, артилерії тощо, починаючи з 12 липня 2022 року. Ось уже понад тисячу днів триває війна, яка змінила не лише моє життя, а й життя мільйонів українців. Початок війни приніс страх у мою родину. Ми переїхали з рідного Нікополя до бабусі Наталії в село Хутори, біля Покрова, Дніпропетровської області. Життя там було тихим, тільки зрідка було чути артилерію.  Весну і літо я провів у бабусі, лише інколи навідуючись додому. Восени ми змушені були повернутися назад через конфлікт із братом вітчима, і я знову опинився в Нікополі.

Життя у рідному місті під час війни було важким. Під час обстрілів ми ховалися в коридорі, де було відносно безпечно. Спочатку мені було страшно, але згодом звик до цих звуків і став майже байдужим.

Через низький дохід у сім’ї не міг повноцінно навчатися онлайн: старий телефон не підтримував додаток для занять, а на новий не було коштів. Я багато чого пропустив із навчальної програми, і це тільки погіршувало мій стан. Осінь принесла холод і відключення електроенергії. У нас вдома не було газу, тож уночі, коли не було електрики, було холодно, тому я переїхав до бабусі Люби та дідуся Івана, котрі жили на сусідній вулиці.

Там я вперше відчув, що таке швидкісний інтернет, і отримав новий ноутбук — подарунок від хрещеного батька, який живе в Чехії. Я був дуже радий цьому подарунку і, щоб якось відволіктися від усього, що відбувалося навколо, почав дивитися аніме. Спершу це був просто спосіб розслабитися, але з часом я непомітно став залежним. Я дивився серіали годинами, забуваючи про все навколо, і через це майже перестав виходити на вулицю. Аніме стало для мене втечею від реальності, я почав жертвувати сном і навіть їжею заради нових серій.

У якийсь момент я зрозумів, що впав у депресію, але це не зупиняло мене, адже цей віртуальний світ здавався набагато цікавішим, ніж те, що відбувалося насправді.

З часом я став відчуженим. Реальний світ здавався мені нудним і нецікавим, спілкування з людьми — зайвим. Мені здавалося, що оточуючі тільки відволікають мене від важливого, заважають зануритися в аніме. Настала весна, і бабуся запропонувала мені залишитися у неї. Я погодився. Вдома не було своєї кімнати, газу, інтернету, і мені не хотілось туди повертатися.

Осінь принесла мені нові думки і роздуми. Я став аналізувати те, що відбувалося в моєму житті протягом останнього року, і зрозумів, що втратив багато цінного: пропустив важливі моменти в навчанні, віддалився від друзів і втратив сили й бажання досягати чогось у житті. Тоді я вирішив поступово змінюватися: почав повертатися до навчання, більше уваги приділяти своєму фізичному стану, займаючись спортом. З часом я повернув свою вагу до норми, покращив харчування і почав серйозніше ставитися до свого майбутнього.

Я вдячний старшій сестрі, яка допомогла мені з навчанням і підтримувала мене, коли почав надолужувати пропущене.

Зараз я навчаюся в Нікопольському професійному ліцеї за професією “Газоелектрозварник. Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів”. Мені подобається це місце, хоча навчатись нелегко: завдань багато, а практичні заняття проходять онлайн, тому я не завжди маю змогу працювати з необхідним обладнанням. Але я відчуваю, що поступово починаю повертатися до звичайного життя.

Війна сильно вплинула на мене і змінила мій погляд на світ. Я зрозумів, що людське життя і дружба мають велику цінність.

Сподіваюся, що війна завершиться перемогою України, бо наш народ заслуговує на мирне й вільне майбутнє. Вдячний героям, які борються за нашу незалежність, і шануватиму тих, хто віддав своє життя за нашу країну. Тепер знаю: варто жити повноцінним життям, берегти близьких, цінувати мир і будувати плани на майбутнє.