Бондар Ольга, 10 клас, Ліцей №11 м. Кам'янське

Вчитель, що надихнув на написання есе — Рева Олена Валентинівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

23 лютого, звичайний вечір... Мама на роботі, тато займається хатніми справами, а ми з молодшим братом збираємо рюкзак у школу. Безтурботні дні, тихе життя, посмішки на обличчях обірвав ранок 24 лютого, гучний звук телевізора і сумний голос тата: "Донечко, почалася війна..." Перші вибухи, довгі черги на банкоматах, стурбовані перехожі, пусті полиці магазинів. Перша повітряна тривога у моєму житті.

Моя сім’я, мої сусіди і багато наляканих незнайомих людей у підвалі магазину. Мені так лячно, а я хочу бігти додому, тому що там кішка одна.

Перший тиждень здавався безкінечним жахом, поганим сном. Заповнені вокзали, друзі, які їхали за кордон, жахливі новини з екранів телевізорів. Здавалося, ось-ось увесь цей жах повинен закінчитися, але ні... Ще кілька років тому ми не могли й уявити, що відбудеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Що наші "сусіди" почнуть безжалісно калічити життя невинних людей, захоплювати українські землі і лити кров, вбиваючи й знищуючи усе на своєму шляху.

Ми не могли уявити, що замість навчання за шкільною партою ми поруч з вчителем та жінкою з сусіднього під’їзду будемо плести маскувальну сітку для військових, розбирати вологі серветки і складати посилки. Але це все сталося...

На жаль! На жаль, ми почали звикати до звуків сирен та вибухів, до навчання в укриттях, до правила чотирьох стін. На жаль, військове кладовище росте і поповнюється фотографіями батьків моїх знайомих і друзів. Але це скоро скінчиться. Я вірю! Ми разом!

Ці 1000 днів війни змінили наше життя назавжди. Вони об’єднали нас та зробили сильнішими, бо українців ніколи й нікому не вдасться зламати та захопити незалежну Україну!