Аліна Козицька | Маріуполь

"Спершу бомбили, а тепер забирають дім"

У квартирі Аліни, говорить вона, мешкали окупанти – а зараз активно намагаються привласнити будинки, що належать її сім’ї

Три місяці в окупації, два з них без можливості навіть помитися і невідомо скільки, щоб звикнути до нового життя. У її квартирі мешкали окупанти, а зараз активно намагаються привласнити будинки, що належать її сім’ї. Про це розповідає маріупольчанка Аліна Козицька, яка дивом потрапила на евакуацію. Того дня їй, одній з небагатьох, вдалося вибратися на вільну територію України – і тепер вона допомагає маріупольській молоді, розкиданій по світу.

Аліна – громадська діячка з Маріуполя, у минулому – голова Маріупольської молодіжної ради, яка виїхала з міста після бомбардувань і захоплення Росією, знайшла в собі сили одразу взятися за відкриття осередків для маріупольської молоді по всій країні і навіть за кордоном. І тепер вона – заступниця голови Асоціації молодих ВПО, а також голова «ЯМаріуполь.Молодь». Про пережите в Маріуполі і нову місію переселенка розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

Молодіжна рада Маріуполя до великої війни

Окупанти залишили у квартирі карту зі шляхами наступу

На початку повномасштабного вторгнення Аліна жила у квартирі, втім, вже за два дні перебралася у дім до батьків. Її помешкання дивом вціліло – поверхами нижче і вище залишилися лише обгорілі діри. Проте, каже Аліна, в неї «розселили» підкріплення окупантів, які жили тиждень до повної зачистки міста.

«Одразу було зрозуміло, що вони тільки приїхали, бо у нас була погода дуже погана — дощ, брудно, а вони в чистенькому. І мені здалося, навіть не знали, що вони – в Маріуполі», – згадує дівчина.

У власному житлі Аліна застала їх випадково – коли прийшла за своїми речами. Їх, згадує, було п’ятеро – і всі поводилися наче вдома. Хтось, з її слів, розвалився на дивані, хтось варив сніданок, а ще один телефонував рідним – сказати, що успішно доїхав і його «вже поселили». Аліна каже, що застала перериті шафки – російські армійці покрали дівочі прикраси, а також винесли телевізор.

«В мене дуже багато магнітиків з-за кордону, а також з українських міст. Магнітики з іншими країнами – все залишили, а українські міста повністю порозчавлювали ногами», – каже маріупольчанка.

Аліна Козицька

Після того як за деякий час окупанти покинули її помешкання, Аліна виявила серед купи сміття цікаву знахідку: «Була військова сумка, гранати і карта, на якій були промальовані шляхи наступу. Я у свої 26 таких назв не знала – така старезна карта, ще радянська».

Три місяці в Маріуполі Аліна жила в погребі в приватному будинку батьків – раніше там стояла консервація, тож одну поличку розібрали, і дівчина спала на місці банок, мама – на розкладачці на землі. Було волого та сиро, згадує Аліна, здавалося, чим нижче під землею, тим безпечніше, але відвідували моторошні думки: як звідти вибратися, раптом що?

«Відчуваєш себе гобітом з «Володаря Перстнів». Розумієш, що будеш сидіти тут до кінця, а скільки це буде – невідомо. Дуже важливо, щоб хтось був на вулиці – там зрозуміліше, куди стріляють. Воно переважно літає через тебе, але коли ти в підвалі – іде сильна хвиля і дуже відлунює, і тому здається, що саме тебе бомблять. А коли виходиш, розумієш: це за два кілометри в іншу сторону», – каже Аліна і додає, що вони з батьками наче позмінно чергували на вулиці.

«Кидали неймовірно важкі бомби, що все місто здригалося. Були моменти, що не хотілося виходити зовсім: летів літак, його неможливо зупинити і він кидав бомби, куди хотів. Якщо ти на вулиці, наприклад, пішов за їжею, то тільки біжиш з нею і молишся, щоби пролетіло. Я важу десь 55 кілограмів і розумію, що просто злечу від тої хвилі».

"Гуманітарку роздавала «Єдина Росія» на місці великої стоянки біля «Метро» на виїзді з міста – українську просто не пускали", - згадує Аліна. Аби зайняти чергу, люди приходили о шостій ранку, а за день отримували їжу по три-чотири тисячі людей. Перед відкриттям воріт та роздачею, каже Аліна, усі були вимушені слухати гімн Росії, на території було багато військових, які пильно за всіма слідкували.

Гуманітарку роздавала «Єдина Росія» на місці великої стоянки біля «Метро» на виїзді з міста

Усі були як волоцюги – тільки з підвалів вилізли

«Усі були як волоцюги – тільки з підвалів вилізли», – каже дівчина. Їжу видавали лише за паспортом. Аліна до останнього не хотіла давати свої дані, але довелося: хотілося їсти. Таким чином друзі і колеги дівчини, які шукали її і в списках мертвих, і в списках людей, що отримали гуманітарку, змогли дізнатися про те, що Аліна жива.

«Потім із сіл почали привозити наші селяни м’ясо, ковбасу, сало та хліб і продавали вздовж доріг. Віддавали задешево. Коли купили вершкове масло і їли з хлібом – це не пояснити словами, як смачно. Ти два місяці нічого не їв, в гарячій воді руки не мив, і тут - таке», – згадує дівчина.

Аліна розповідає, що похід за їжею займав пів дня, навіть попри те, що точка роздачі була у 30 хвилинах пішої ходи. Зранку дівчина з мамою вставали, щось їли, йшли за харчами і поверталися назад аж о 5-6-й вечора. Чергу на пункті видачі треба було займати якомога раніше, а після обіду, коли Аліна з мамою вже йшли з продуктами, зазвичай починався серйозний обстріл — це суттєво подовжувало шлях додому.

Маріуполь після повномасштабного вторгнення Росії

Ось як, зі слів дівчини, виглядав їхній шлях: «Один раз йдемо – через трупи переступаємо. Але їжу несемо, воду – сил нема. І бачимо – горить дім сусідів. Пожежа – це найстрашніше, адже гасити нема чим, нема води. Ми збирали дощову воду по відрах, і вона на вагу золота. У домі було багато людей – всі на вулицю вибігли, хтось загинув. А ми в цей час просто по сусідській вулиці ідемо, несемо продукти. І не знаєш, що робити. І ти йдеш».

Окупанти «полюють» на житло

Після того як російська армія витіснила українські підрозділи і «зачистила» місто, стало трохи тихіше, згадує Аліна. І Росія почала влаштовувати свій лад: передусім треба було отримати в окупаційної влади перепустку мешканця міста – дозвіл на пересування містом, який можна було оформити з паспортом і пропискою, аби засвідчити, що людина є мешканцем міста.

Потім містяни були зобов’язані пройти так звану фільтрацію. Як виявилося згодом, без неї не випускали на евакуацію. Втім, що на перепустки, що на фільтрацію утворилися черги у декілька тисяч людей. Місто стояло розбите, а тому і всі процеси «нової влади» затягувалися. Аліна розповідає, що телефон можна було підзарядити в окремих точках або ж під час отримання гуманітарки.

Посеред розбомбленого Маріуполя, згадує вона, встановили великі мобільні телевізори, де крутили пропагандистські новини, роздавали газетки, де писалося, що «Маріуполь – тепер Ростовська область, а Україна місто кинула».

Тепер у дім батьків хочуть заселитися окупанти. Зі слів Аліни, вони виявляють порожні будинки і забирають їх для своїх потреб. Вона розповіла, що багато в кого вже так забрали житло, а до будинку її батьків дісталися нещодавно.

«Вже третій раз приходять російські військові за нашим будинком. Хоча сусіди приглядали, прибирали сніг, щоб здавалося, наче там живуть люди, але ми комуналку за їхніми правилами не платимо», – каже маріупольчанка.

А місяць тому до Аліни зателефонували, сказали, що змушені були віддати ключі від її квартири окупантам, бо там планується офіс російської будівельної компанії, яка зараз забудовує місто. В Аліниній квартирі вже встигли розпланувати, де буде приймальня, робочий простір, розповідає дівчина. Накинули оком на приміщення через вдале розташування в центральному районі міста, втім, не одразу взяли до уваги, що декілька поверхів під та над квартирою відсутні, а тому дістатися до «офісу» буде важко, не кажучи вже й про відсутність каналізації та інших комунікацій.

«До них дійшло, що вони навіть поїсти не зможуть нормально. І вони прибрали, закрили двері і віддали сусідам ключі», – каже вона.

Будинок у Маріуполі, у якому в Аліни вціліла квартира

Із 54 автобусів виїхали 5

На евакуацію Аліна збиралася разом із бабусею – батьки виїхали дещо згодом. Виїхати до Запоріжжя дівчині із бабусею вдалося 2 травня під час офіційної евакуації, яку організувала Україна. Втім, згадує, російська сторона її зірвала, й із запланованих 54 автобусів та 20 швидких лише 5 автобусів виїхали з Маріуполя – неповних. Інші, зі спогадів дівчини, окупанти заблокували у місті – бомбардували дороги, а велику кількість людей завернули на блокпості, бо ті не пройшли так звану фільтрацію. За словами Аліни, лише близько 50 людей зі всього міста змогли виїхати того дня.

«До місця евакуації наїхала купа військових, їх втричі стало більше – ми зрозуміли, що вони почали блокувати місто, бо дізналися про евакуацію. Автобуси стояли на «Азовсталі», вони повинні були забрати там людей і їхати через все місто центральною дорогою та збирати людей, ми чекали вже на виїзді. Росіяни почали підривати дороги, сильно бомбити – довелося автобусам їхати назад. Почали глушити зв’язок, не можна було дізнатися нічого. Ми дивом зрозуміли, що нам треба виїхати в Мангуш – смт під Маріуполем, адже в будь-якому випадку автобуси їхатимуть через нього, іншої дороги нема».

Машиною знайомих об’їздом через поля Аліна з бабусею дісталася Мангуша. Більшість маріупольців до останнього чекали у місті – і не дочекалися. До Мангуша, згадує, ввечері приїхали окупанти й почали забирати людей на допити. Там ще частина з тих, що дісталися Мангуша, змушені були залишитися – їх не пропустили.

У Запоріжжі дівчина не затрималася – одразу поїхала до Дніпра, аби залишити бабусю у родичів, а звідти – до сестри у Київську область. Тиждень Аліна проходила адаптацію – потрібно було заново звикнути до нормального харчування – їсти можна лише порційно, аби організм звик. Дівчина розповідає, що сильно схудла.

Маріуполь після повномасштабного вторгнення Росії

«Коли я вперше зайшла в магазин, я не могла звикнути, що все можна отак взяти з полиці. Я хотіла все одночасно, але розуміла, що мені стане погано, якщо я все їстиму підряд. Мені дуже сильно хотілося соку».

На другий день після евакуації Аліна почала "розгрібати" соціальні мережі і писати всім, що жива і вже готова долучатися до роботи.

«Я знайшла членів нашої Молодіжної ради, вони опинилися в 16 країнах Європи. З усіма поспілкувалася, мені стало легше, що всі живі. І одразу почали працювати».

У Києві Аліну взяли на роботу у молодіжному центрі в підрозділі Міністерства молоді та спорту. Дівчина активно шукала собі проєкти та програми, адже тепер була впевнена: громадська діяльність стане для неї роботою, а не хобі. Тоді ж вона відкрила відгалуження «ЯМаріуполь» – «ЯМаріуполь.Молодь».

Відкрила молодіжні центри в 11 містах України

Осередки «ЯМаріуполь» – це центри підтримки маріупольців, там працювати і брати участь в організації можуть тільки жителі міста та околиць. Осередки «ЯМаріуполь» працюють як гуманітарні та адміністративні хаби, куди мешканці Маріуполя можуть прийти за юридичною чи гуманітарною допомогою.

«У «ЯМаріуполь» є побутові центри, де можна отримати послуги стоматолога, підстригтися, попрати речі. Ми всі є зареєстровані у базі організації, і якщо треба будь-яка допомога – юридична, гуманітарна, психологічна, – можна звернутися до осередку. Також партнеримося з місцевими бізнесами: ковзанками, кінотеатрами, організаціями – вони дають постійно якісь знижки. Це у нас як наша міськрада, в якій є все, куди можна прийти із будь-яким питанням», – пояснює Аліна.

Організація «ЯМаріуполь.Молодь» – відгалуження, яке працює цільово із молоддю і націлене на підтримку її ініціатив та розвиток. У центрі проводять різнопланові заходи – від кібербезпеки та тактичної медицини до спортивних майстер-класів, організовують курси лекцій і тренінгів щодо проєктного менеджменту, проблем ВПО, вчать громадської діяльності, організовують форуми та круглі столи щодо молодіжної роботи, деокупації Маріуполя й майбутнього освіти у місті. Аліні за майже два роки вдалося відкрити центри в 11 містах України та ще два за кордоном – у Польщі та Німеччині.

«У нас було в місті 118 тисяч молоді. А у мене на червень 2022 року були дані про 2 тисячі тільки – де вони, що з ними. І я розумію, що треба відкривати напрям. Ба більше, Молодіжна рада вже не може виконувати свої функції – у нас нема навіть міста, де працювати», – каже Аліна.

Молодіжна рада Маріуполя до повномасштабного вторгнення

До повномасштабного вторгнення Молодіжна рада – попередниця «ЯМаріуполь.Молодь» – функціонувала рік і тісно співпрацювала з міською радою, місцевими університетами, громадськими організаціями, управлінням молоді, подавалися на молодіжну столицю України і навіть двічі потрапляли у фінал.

У нас був дуже сильний громадський сектор

«У нас був дуже сильний громадський сектор, були програми з підприємництва, волонтерства. Ми ходили на сесії та депутатські комісії, долучалися до громадських слухань та обговорень щодо розбудови міста. До нас міська влада дослухалася, довіряла і ставилася серйозно. Після року роботи до нас почали звертатися за консультацією з інших міст, питали, як ми так успішно запустили Молодіжну раду. Ми перші в країні відкрили молодіжну приймальню – молодь тепер мала змогу сама приймати звернення через Молодіжну раду, направляла в структурний підрозділ міської ради, отримувала відповіді і надавала молоді. Це був важливий місточок між молоддю і чиновниками», — каже Аліна.

На початку повномасштабного вторгнення Молодіжна рада розвозила теплі речі, писала інформаційні пости для мешканців міста, наприклад, де можна набрати води, адже вона потрошки почала зникати, а до Маріуполя їхали люди з Сартани, Волновахи – сіл на підході до Маріуполя, які російські війська сильно бомбили.

«Із колегою ми 2 березня розвозили речі востаннє: позбирали щось тепле, посуд. На цей час вже були постраждалі від російських обстрілів, їх поселили в гуртожитках, і ми через депутатів міської ради дізнавалися, де що потрібно, і везли. Світлофори не працювали, було важко на дорогах, десь щось бахало. Я їду за кермом і розумію, що треба довезти – це був наш останній виїзд в місто», – згадує маріуполька.

У новоствореному «ЯМаріуполь.Молодь» Аліна призначила керівників кожного з регіональних центрів – дівчина має контакти центрів та молодіжних рад по всій Україні, справи, каже, пішли чудово.

«Рік працювали добре, осередки між собою робили заходи, онлайн-події, почали вести сторінки. Відкрили два філіали в Німеччині і в Польщі – у Варшаві. В Німеччині — осередок з декількох міст і наша молодь збирається в онлайн. У Варшаві керівниця осередку працювала в хабі для українців, і тому молодь мала приміщення, де збиратися. Вони допомагали українцям в Польщі – робили інформаційні кампанії, ходили на заходи, долучалися до гуманітарної допомоги».

На другий рік роботи «ЯМаріуполь.Молодь» вирішили об’єднатися – тепер усі осередки в одному чаті і роблять спільні проєкти.

«Зараз у нас немає визначених показників, що ми маємо виконувати і в якій кількості. Тому пишемо проєкти, щоб і людям була якась зарплата, і було цікаво робити. Часто закуповуємо мерч. До війни маріупольська Молодіжна рада завжди ходила у фірмовому світшоті з якорем. І завжди нас помічали – ми з Маріуполя. Сміємося, що міста нема, а мерч усе дозамовляємо. Для нас це дуже важливо – мати кофту з нашим символом чи шкарпетки й чашку», – ділиться переселенка.

Аліна каже, що зараз організація багато працює над стратегією та програмами щодо деокупації та відновлення міста: «Але треба, щоб молодь була зацікавлена, ми маємо вселяти віру і надію їй. Оце ми і намагаємося їм дати».

У серпні 2022 року Аліна стала головною героїнею та режисеркою фільму «Молодіжний фронт України», де поспілкувалася із 22 молодими людьми зі всієї України про їхню громадську діяльність.

Герої фільму – молоді українці: хтось був вимушений виїхати за кордон і активно підтримує біженців у волонтерських хабах у Румунії, Словаччині, хтось – взяв зброю до рук і захищає Україну на фронті.

Банер в Маріуполі, встановлений ще до повномасштабного вторгнення

В усіх куточках України молодь об’єдналася та направила свої сили на допомогу переселенцям та військовим, навіть якщо і сама тепер вимушена була покинути свій дім – це насамперед молодіжні ради Луганщини та Донеччини, розповідає Аліна. Молодіжна рада Чернігова до повномасштабного тільки встигла відновити приміщення для молодіжного центру, втім, тепер він – в руїнах, але це не зупинило волонтерської діяльності молоді.

Головним критерієм успіху для молодіжного руху під час вторгнення стала тісна співпраця молодіжних рад західних областей та тих, які перебувають в місці активних бойових дій. З її слів, молодь з окупованих територій радо приймали і допомагали підтримувати діяльність в евакуації. Так, наприклад, у Мукачеві молодь з різних міст України – Маріуполя, Дніпра, Києва – створила найзахідніший молодіжний хаб України «Давай разом». Хаб профорієнтує і допомагає молодим підприємцям та громадським організаціям зростати та розвиватися.

Молодіжний вишкільний центр Пласту в Бучі окупанти називали «центром для вишколу фашистів» і навіть отримали нагороди за виявлення осередку, розповідає у фільмі голова Молодіжної ради при Київській ОДА і каже, що дізналися про це з документів, які окупанти лишили в центрі. На момент серпня 2022 року молодь вже повернулася до Бучі і продовжила діяльність – спочатку зосередилися на гуманітарній та волонтерській, а вже згодом відновили профільну вишкільну діяльність центру.

«Ми хочемо зробити продовження того фільму: вже обговорювали сюжет, але важливо, щоби з фінансуванням, щоб була знімальна команда, режисер, і щоби на знімання було достатньо часу – декілька місяців, а не тижнів».

Аліна каже: важливо показати й інші регіони, розповісти, як війна впливає – вже після двох років повномасштабного вторгнення, чим молодь займається зараз.

«Мені постійно хочеться ще зростати, ще навчитися. Маю декілька років перед 30, аби брати від сектора все. Адже 30 років – це для мене період, коли треба задуматися про сім’ю, одну основну роботу. А зараз, поки в мене є рік-два, я хочу більше бувати на різних подіях, більше спілкуватися, напрацьовувати контакти. І щоб потім вже десь зупинитися. Хочеться, щоби розповідали не лише трагічну історію дівчинки, що вижила в Маріуполі, але і те, що ми робимо у молодіжному секторі», – каже Аліна.