Війна мене застала у Попасній. На початку війни було дуже гучно. Я подумала, що у перший день війни були навчання. Потім була шокована тим, що Росія вторглась до України. Почались сильні обстріли. Я з родиною ходила до підвалу, бо таких обстрілів я не пам’ятаю з 2014 року. 

У моїй двокімнатній квартирі на першому поверсі було семеро людей. З чоловіком забрали наших мам. Спали, де могли: батьки – у ліжках, я з донькою – на підлозі. Так ми прожили два тижні. Було дуже важко. Я обирала часи затишшя, аби приготувати їжу на багатті. Води не було. Я з чоловіком ходила до колодязя. Десять хвилин до нього здавались вічністю. 

Бомби прилітали у сусідні будинки. В квартирах не було вікон. Штори розносило вітром, і було зрозуміло, що людей у кватирах немає. 

Росіяни обстрілювали місто КАБами. Коли прилетіло біля мого будинку, я з родиною була у підвалі. На нас посипалась штукатурка. 

Вісімнадцятого березня ми виїхали з міста. Обстріли не припинялись. Летіло все, що могло летіти. 

Зараз ми живемо у Кременчуці. Я мрію про власне житло в Україні.