Війна з'явилася раптово, несподівано. Перші вибухи почалися у квітні. Вони [снаряди] полетіли повз будинок. Тут Новогригорівка є поблизу, 4-5 км. Перші «Гради» полетіли туди. Скільки їх штук – неможливо підрахувати. І накрило військову частину в Новогригорівці. Відтоді 3-4 доби взагалі не припинялося. І звідси, і звідти бомбили, потім з перервами. У будинок влучили, онучку поранило, вона загинула… 

Онучці Даші було два з половиною. Була казкою. Щебетухою такою була. Дуже кмітливі діти, хоч онук, хоч онучка.   

«Снаряд влучив прямо в могилу онучки»

Онук народився 2014-го, у жовтні. Свідоцтво ми отримали, але не зареєстрували, бо не можна було переходити на той бік. І ось нас приєднали до Волноваського району, і ми 13 січня 2015 року поїхали онука реєструвати.

Того дня у Волновасі автобус розстріляли. Я тоді в машину сідав – уся земля тремтіла. Ми вже їхали додому. Дорога була погана, ми затрималися буквально 2-3 хвилини. Доїхали вже до Андріївки – сусідка телефонує, кума наша. Даша була в неї. Холодно було, ми її із собою не взяли. І ми тільки на вулицю заїжджаємо – у цей момент пролунав гуркіт. Ми під'їхали, сусід іде нам назустріч і несе закривавлену онучку. Це все на наших очах.

«П'ять років ніхто не хоче розслідувати зникнення мого сина»

Коли син зник, мені невідомий номер зателефонував і каже: «Мені передали, що Яні з магазину в Новоселівці сказали солдати, що забрали пастуха, вівці ходять самі там. Це ваш син».

Я сів у машину й поїхав. Я це село знаю. Я по магазинах знайшов цю Яну.  Вона сказала, що вранці в солдатів перезмінка була. Вони їхали зі зміни, заходили до неї в магазин. І один солдат сказав: «Передайте, що там забрали чабана, вівці ходять самі. Знайдіть рідних, якщо знаєте». І вона по знайомих, по селу передала. Хто забрав, чому – не знає.

Я до онуки ось піду, пам'ятник поставлю, світлину. Я піду приберу, посиджу, поплачу. Сльозу пустив, і воно якось проходить. А за сина я день і ніч думаю. Увечері лягаєш – думаєш, вранці встав – думаєш: де, що і як? П'ять років ніхто не хоче розслідувати.

«Я почав важити 40 кілограмів. Одні кістки були»

Якось вночі стріляли, а потім чуємо – дзеньк. Ми встали. Вона [дружина] увімкнула світло, я кажу: «Вікно розбите, вимикай світло». Вранці, коли розвиднілося, вона каже: «Ось, на підлозі куля лежить». Я спробував, вона навіть прилипла. Ну, не стали її чіпати. Приїхала поліція, викликали. Кулю забрали, і так до побачення. 

Війна – це біди, горе. Я дві операції за цей час переніс. Одну на хребці зробили 2016 року, у 2018-му – на легенях. Онкологія. Здоров'я похитнулося. Як то кажуть, усе на нервовому ґрунті.

Я вижив після цієї онкології. Торік думав: усе, кінці у воду. Після операції почувався нормально, а коли почали робити «хімію», то після кожної було дуже важко. Після третьої «хімії» з 54 кг я 40 кг почав важити. На мені одні кістки були. 

І я відмовився. Сказав, що скільки судилося, стільки й судилося. Не поїду більше. І грошей немає, «хімія» дорога – 30 тисяч один сеанс, і стан здоров'я погіршив. Хоча і змушували їхати, я сказав: «Ні. Якщо помирати, я буду краще без болю та без мук». І ось, набрав вагу, зараз я 53 кг. 

Шкода, я ось це все побудував, переробив усе. Камінчик до камінчика своїми руками. Розширився, щоб діти, онуки, син були. А залишилися удвох.

Данська фірма тут давала допомогу, психологи працювали з нами від Червоного Хреста. Фонд Ріната Ахметова, спасибі йому, дає продуктові набори. Я завжди щороку від Ріната Ахметова отримую, бо інвалід, уже мені 66. Щиро дякуємо.