Голоси Мирних — «Сусід іде нам назустріч і несе закривавлену онучку»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 306
Петро Арсентійович Лавренюк
вік: 66
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
«Сусід іде нам назустріч і несе закривавлену онучку»

Він все життя намагався жити для дітей, потім для онуків. Але війна забрала в нього найдорожче – старший син зник без вісті, а онука загинула під час обстрілу.

Війна – це біди, горе. Я дві операції за цей час переніс. Одну на хребці зробили 2016 року, у 2018-му – на легенях. Онкологія. Здоров'я похитнулося. Як то кажуть, усе на нервовому ґрунті.

Війна з'явилася раптово, несподівано. Перші вибухи почалися у квітні. Вони [снаряди] полетіли повз будинок. Тут Новогригорівка є поблизу, 4-5 км. Перші «Гради» полетіли туди. Скільки їх штук – неможливо підрахувати. І накрило військову частину в Новогригорівці. Відтоді 3-4 доби взагалі не припинялося. І звідси, і звідти бомбили, потім з перервами. У будинок влучили, онучку поранило, вона загинула… 

Онучці Даші було два з половиною. Була казкою. Щебетухою такою була. Дуже кмітливі діти, хоч онук, хоч онучка.   

Онук – копія сина. До 3,5 років він виріс у мене на руках. Я його маленьким у підвалі ховав. Під себе вкладав, коли стріляють. Він від мене ні на крок, як і син, усе життя. А потім невістка відвезла онука в Запоріжжя. Тепер не бачимо його. 

«Снаряд влучив прямо в могилу онучки»

Онук народився 2014-го, у жовтні. Свідоцтво ми отримали, але не зареєстрували, бо не можна було переходити на той бік. І ось нас приєднали до Волноваського району, і ми 13 січня 2015 року поїхали онука реєструвати.

Того дня у Волновасі автобус розстріляли. Я тоді в машину сідав – уся земля тремтіла. Ми вже їхали додому. Дорога була погана, ми затрималися буквально 2-3 хвилини. Доїхали вже до Андріївки – сусідка телефонує, кума наша. Даша була в неї. Холодно було, ми її із собою не взяли. І ми тільки на вулицю заїжджаємо – у цей момент пролунав гуркіт. Ми під'їхали, сусід іде нам назустріч і несе закривавлену онучку. Це все на наших очах.

Швидка забрала куму Валю й онучку. Але Дашу не довезли, померла. В око влучило, у легені, і не довезли. Поховали. Обстріли знову були і снаряд влучив прямо в її могилу! Землю викинуло. Земля ще свіжа була. На відстань 80-100 метрів розкидало це все. Випав сніжок свіжий, і все це чорне було на ньому. Навіть осколки хреста не знайшли, скільки ходили. 

«П'ять років ніхто не хоче розслідувати зникнення мого сина»

Коли син зник, мені невідомий номер зателефонував і каже: «Мені передали, що Яні з магазину в Новоселівці сказали солдати, що забрали пастуха, вівці ходять самі там. Це ваш син».

Я сів у машину й поїхав. Я це село знаю. Я по магазинах знайшов цю Яну.  Вона сказала, що вранці в солдатів перезмінка була. Вони їхали зі зміни, заходили до неї в магазин. І один солдат сказав: «Передайте, що там забрали чабана, вівці ходять самі. Знайдіть рідних, якщо знаєте». І вона по знайомих, по селу передала. Хто забрав, чому – не знає.

Відтоді я почав сина розшукувати. Нічого не хочу, тільки б знайти і допитати тих, де вони його вбили. Щоб викопати останки й поховати.

Я до онуки ось піду, пам'ятник поставлю, світлину. Я піду приберу, посиджу, поплачу. Сльозу пустив, і воно якось проходить. А за сина я день і ніч думаю. Увечері лягаєш – думаєш, вранці встав – думаєш: де, що і як? П'ять років ніхто не хоче розслідувати.

«Я почав важити 40 кілограмів. Одні кістки були»

Якось вночі стріляли, а потім чуємо – дзеньк. Ми встали. Вона [дружина] увімкнула світло, я кажу: «Вікно розбите, вимикай світло». Вранці, коли розвиднілося, вона каже: «Ось, на підлозі куля лежить». Я спробував, вона навіть прилипла. Ну, не стали її чіпати. Приїхала поліція, викликали. Кулю забрали, і так до побачення. 

Війна – це біди, горе. Я дві операції за цей час переніс. Одну на хребці зробили 2016 року, у 2018-му – на легенях. Онкологія. Здоров'я похитнулося. Як то кажуть, усе на нервовому ґрунті.

Я вижив після цієї онкології. Торік думав: усе, кінці у воду. Після операції почувався нормально, а коли почали робити «хімію», то після кожної було дуже важко. Після третьої «хімії» з 54 кг я 40 кг почав важити. На мені одні кістки були. 

І я відмовився. Сказав, що скільки судилося, стільки й судилося. Не поїду більше. І грошей немає, «хімія» дорога – 30 тисяч один сеанс, і стан здоров'я погіршив. Хоча і змушували їхати, я сказав: «Ні. Якщо помирати, я буду краще без болю та без мук». І ось, набрав вагу, зараз я 53 кг. 

Шкода, я ось це все побудував, переробив усе. Камінчик до камінчика своїми руками. Розширився, щоб діти, онуки, син були. А залишилися удвох.

Данська фірма тут давала допомогу, психологи працювали з нами від Червоного Хреста. Фонд Ріната Ахметова, спасибі йому, дає продуктові набори. Я завжди щороку від Ріната Ахметова отримую, бо інвалід, уже мені 66. Щиро дякуємо. 

Мрію тільки про одне: розслідувати, домогтися та знайти останки сина. Ось це мені тільки одне треба.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій