Викладачка з Донецька була вимушена покинути рідний дім заради власної безпеки та безпеки своєї родини. Тетяна мешкала у Петровському районі міста, де у 2014 році були найжорстокіші обстріли, а також була свідком інших жахливих подій. В столиці їй довелося змінити своє життя та навчитися знову радіти кожному дню. Повертатися додому вона навряд чи буде.

Війна для мене – несподівана трагедія. Ми це завжди знали, нас так виховували з дитинства. Ми виховувались на певних прикладах і фільмах, вона сприймалася по-іншому, а в даному контексті це несподівано.

На власні очі воєнних дій я не бачила, але я чула. Нам з чоловіком вдалося перший раз виїхати у червні 2014 року. Потім ми повернулися у вересні, тому що сподівалися, що це буде ненадовго, і залишалися студенти, які від тебе залежали. Я повернулася назад в Донецьк, і тоді я просто чула.

Ми живемо на Петрівці, це недалеко від Трудівської шахти. Це було дуже лячно, доходило до того, що лежиш вночі, накриваєшся ковдрою і думаєш: нехай би вже попало в тебе і все закінчилося. Був такий психологічний тиск від цього свисту, що з’являлися такі думки.

Потім я бачила, як прилетіло на автовокзал, це біля Парку Щербакова. Чоловік на цей період вже був в Києві, і я йому передавала певні речі – книжки, тому що він від’їжджав. Зі скляного павільйону міського автовокзалу полетіло скло. Люди бігли в різні боки, і я не знала, куди діватися. Безпосередніх військових дій я не бачила, але відлуння – так, це я бачила.

Чоловік поїхав, коли почалися основні обстріли. Так сталося, що йому запропонували роботу в Києві, і ми розуміли, що тут не залишимося. Чоловік поїхав готувати «грунт». Син також поїхав в червні, поки була така можливість.

Ми залишилися вдвох зі свекрухою. Ви знаєте, ми ні про що не говорили. Ми це не обговорювали абсолютно. Ми жили тим, що мій чоловік, її син виїхав і є в безпеці. Ми жили тим, що мій син, її онук також у безпеці територіально.

Що запам’яталося найбільш за все? В мене таких картинок три. Перша, коли я чекала відправлення автобуса на автовокзалі, і було дуже багато людей, всі кудись їхали. Під'їхала машина, з неї вийшли озброєні люди і просто забрали чоловіка, який стояв в черзі на посадку. Хто це? Чого його забрали?

Друга картинка. Наш корпус стоїть на вулиці Артема, якраз між міською радою і облдержадміністрацією. Повз наші вікна бігали озброєні люди туди-сюди. І я розуміла, що це не кіно, не постановка, а реальність, і з’явилося відчуття війни.

А третій варіант – коли я їхала додому на маршрутці, то там хлопчина років 17 з автоматом сидів на передньому сидінні, яке повернуте до пасажирів. Я чомусь знову зрозуміла, що це війна. А арешти людей, коли люди просто зникали в перші місяці, це було для мене найважливішою подією того періоду.

Я розумію, що десь є люди, які бачили найстрашніше, наприклад, які були в полоні і пережили його. Для мене страшне – це звук летючої цієї штуки, коли ти не розумієш, з якого напрямку вона летить. Я скажу, що до сьогодення ці салюти або ракети з присвистом не дуже гарно сприймаю. Це для мене були найжахливіші звуки. На щастя, з іншими жахливими речами я не зіткнулася. Цей звук я б хотіла забути. Коли звик тримати життя під контролем, а тут така ситуація, що від тебе нічого не залежить…

Виїхала я у листопаді 2014-го. Це була ціла проблема – виїхати, добираєшся на перекладних між населеними пунктами. Мені не вдалося виїхати до Києва, але вдалося в Одесу до батьків, а потім вже приїхала до Києва. Спочатку розумієш, що тобі ніде жити. На той час нас з чоловіком приютили його родичі. Ми жили в маленькій кімнаті. По-друге, в мене не було роботи. Нам пощастило – чоловік влаштувався з вересня, а оскільки я приїхала пізніше, то не попала під хвилю прийняття донецьких на роботу.

Я приїхала абсолютно без роботи з маленькою валізою. Морально було важко. Ти не розумієш, що тобі робити далі, живеш в якихось приймах. Ти розумієш, що це не назавжди. Потрібно щось вирішувати, а в тебе немає ні настрою, ні грошової подушки безпеки, нічого. Ми жили окремо, а 21-річний син – окремо.

Чоловік в Донецьку мав одну посаду, а прийшов в Київ працювати як асистент. Ви розумієте як це, коли доктор наук працює асистентом на кафедрі. Тут уже не про статус – ми були раді і цьому.

Ми були в скрутному становищі. У мене є статус переселенця, у сина є, у чоловіка немає.  Коли ми говорили про це, вирішили не претендувати на держдопомогу, тому що ми бачили, що є люди, які потребували цієї допомоги більше. Що нам ці 400 гривень дадуть?  Я не ходила оформлювати цю допомогу, тому що не хотіла отримувати «переселенські», не сприймала себе як переселенця. Я не переселялася, я змушена була виїхати.

Я не можу сказати, що відчуваю зараз себе в безпеці за своє подальше життя. В мене немає впевненості в тому, де я буду старіти. В мене немає впевненості в тому, де я буду доживати. Де цей куточок, де це місце, де я буду спокійно розмірковувати про те, як я жила і що в мене було. Це кімната в гуртожитку? Це відчуття мене не покидає – відчуття тимчасовості.

Після переїзду в 2014 році в мене змінилося сприйняття життя, і я перестала планувати, мріяти.

Щастя – коли збираєшся разом, причому це «разом» у мене виходить за межі родини. Звичайно, коли ми збираємося разом з чоловіком, його мамою і мій син зі своєю дружиною  – це для мене щастя. Щастя – коли я бачу своїх київських донецьких людей, з якими ми спілкувалися в Донецьку, бо деякі з них виїхали і живуть також у Києві. Ми спілкуємося з ними, і це щастя, коли ми збираємося.

Я почала цінувати кожен день свого життя, те, що ми називаємо «тут і зараз». Я намагаюся, як би це банально не звучало, отримувати задоволення від кожного дня: прогулятися десь, з'їсти щось смачненьке, подивитися щось за компанію. Стала цінувати те, що в мене є, бо розумію, що цього в мене може в один момент не бути.

Що стало для мене важливіше? Не втратити людей. Дуже багато ця війна людей порозділяла, я не про політичне говорю, а про емоційність, тому що ми пережили непростий період: чоловік в Києві, а я там. Я розумію, наскільки це на тебе давить, ти там сам, ніхто тобі не може допомогти, нема такої підтримки, хоча розумом ти розумієш, що ці зміни на краще. Тому я ціную ті відносини, які збереглися протягом всієї війни і продовжують зберігатися. Але в мене поменшало друзів. Я більш прискіпливо ставлюся до взаємодії з людьми.