У перші дні війни, коли почалися інтенсивні обстріли, у серпні, ми одразу зрозуміли, що це. У жовтні-листопаді 2014-го був обстріляний будинок батьків. Мені тоді зателефонували та сказали, що прилетіло нам три снаряди, мама поранена. Незважаючи на блокпости, я проривався до неї, віз її в лікарню...

Потім побачив результати обстрілу будинку батьків. Це був увесь сенс їхнього життя, який за кілька секунд перетворився, можна сказати, на ніщо.

Ні, взагалі все раніше почалося! Вперше я їхав до Києва з Донецька, коли починалася бійня за аеропорт, у травні 2014-го. Я приїхав на вокзал, зайшов у магазин, купив шоколадку в потяг.

Вийшов – через пару хвилин хлопок і вибух. Народ у паніці бігає, я дивлюся: звідки я щойно вийшов, лежить мертва жінка. Тобто, якби я вийшов на дві хвилини раніше, міг бути на її місці.

Наше Новотроїцьке – зона напружена. У 2015 році дуже часто сиділи всім селом по підвалах, молилися, коли над головою свистіло з двох боків. Прощалися, просили вибачення один у одного.

У такі моменти про себе не говориш, на щось сподіваєшся, звертаєшся до всевишніх сил. І просто своєю присутністю заспокоюєш іншу людину, щоб їй не так страшно було.

Адже війна – це не тільки загроза прямого фізичного впливу. Це породження самотності, забутості, почуття залишеності, непотрібності, яке з’їдає тебе зсередини. Війна сіє насіння поганого, цей негатив починає проростати й руйнувати людину зсередини. Виводить її з психологічної стабільності, робить її трохи неадекватною, вбиває мрії.

Коли людина не мріє, вона не живе. Я бачив цей стан у багатьох. Усе це видно з поведінки, реакції, по очах, у яких розгубленість і незнання, що робити і як бути далі. Безпорадність, одним словом. Моя мати каже: «Ми за всю нашу історію навчилися відмінно вбивати один одного, але ми не можемо вилікувати найбанальніші захворювання».

Такі миті ми повинні пам’ятати, щоб не повторювати їх у майбутньому. Пам’ятати – це правильно не з політичної точки зору, а з точки зору морально-етичної людяності.

Нічого хорошого нам війна не принесла, звичайно. Наші життя повністю переформатовано. Те, що в мене було в довоєнний період, зараз згадується як казка. Іноді навіть не віриться, що воно взагалі могло бути.

Перспектива кар’єрного росту втрачена, друзі деякі втрачені, залишилися тільки спогади та прив’язка до тих місць, де навчалися й любили. Навіть спроба виїхати не вдалася. Я їхав до Кривого Рогу, але повернувся додому. Нехай тут не все стабільно, є перебої з водою і з переміщенням людей проблеми, але воно зараз не критичне.

Та й ми вже втомилися боятися. Страх притупився, тобто починаєш жити за принципом будь що буде. Хоча, звичайно, дуже чекаємо закінчення війни. Вона дуже впливає на наше життя.

Тому що дуже хочеться радіти не те щоб життю або успіху, а щоб діти були поруч і нікуди не хотіли їхати, щоб тривали сімейні традиції, тривав рід на тій землі, де він багато років проживав. Ми ж живі, незважаючи ні на що.