Наконечна Анастасія, 10 клас, Підлипненський ліцей Конотопської міської ради Сумської області

Викладач, що надихнув на написання есе – Дорошенко Валентина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені складно повірити, що скоро вже мине 1000 днів з того моменту, як життя українських дітей розділилося на "до" і "після". До війни моє дитинство було сповнене звичайних радостей — я ходила до ліцею, весело проводила час з друзями, будувала плани на майбутнє. Але ранок 24 лютого 2022 року все змінив. З того дня я, п’ятнадцятирічна дівчина, навчилася цінувати кожен спокійний день, кожну мить, проведену з рідними, однокласниками та знайомими. Війна дала мені зрозуміти, що кожну річ у житті треба цінувати і не сприймати як щось гарантоване.

Пам’ятаю, як вранці того дня від вибуху здригнувся будинок. «Це війна…», – закричала шепотом бабуся, і я вперше відчула — страх.

Тривога, що закарбувалась на обличчях дорослих, навівала неприємні думки. І ми почали збирати речі, готувалися ховатися в підвал. Це було моє перше зіткнення з війною — в момент, коли життя вмить стало крихким, а звичні речі — недосяжними. І це в 21 столітті.

Тисяча днів — це дуже багато, коли інколи рахуєш і секунди. Розпочалися нові умови життя.

Навчання перейшло в онлайн формат, і однокласники, і вчителі опинилися по той бік монітору комп’ютера. Я зрозуміла, як важливо мати можливість бачити одне одного на власні очі, ділитися своїми думками й емоціями вживу. Як казав Ейнштейн: «Життя — це як їзда на велосипеді. Щоб зберегти рівновагу, ви повинні рухатися».

І навіть в умовах війни ми намагаємося рухатися вперед, навчатися, працювати, допомагати одне одному і просто жити.

У нашому селі війна теж залишила свій слід. Хтось втратив рідних, хтось був змушений тікати з рідних місць. Ми всі стали ближчими, коли вигонили окупантів із своєї місцевості, почали більше підтримувати один одного. Моє серце щемить, коли я згадую, як наші сусіди, які втекли від обстрілів, знайшли прихисток у нас. Але це також дало мені змогу зрозуміти, що таке справжня людська доброта і співчуття. Як казав Махатма Ганді: «Велика душа завжди відкрита для всіх людей, незалежно від національності, раси чи релігії».

Війна змусила мене подорослішати. Я бачила, як мої батьки стають волонтерами, допомагаючи військовим і тим, хто постраждав від бойових дій.

Я теж долучилася до цього: разом з ровесниками плели маскувальні сітки для наших солдатів. Це дало мені відчуття причетності до великої справи, боротьби за нашу свободу. Як сказав Мартін Лютер Кінг: «Неправда, що одна людина не може змінити світ. Усі великі зміни починаються з маленьких кроків».

Ці 1000 днів є часом важких втрат. Все частіше почали створювати "живі коридори" пошани та гідно зустрічати Героїв!!!

І кожен розуміє, наскільки цінним є кожен день і кожна людина в нашому житті. Я навчилася більше цінувати своїх близьких, бути вдячною за кожну мить спокою.

Сьогодні я мрію про мир. Мрію повернутися до нормального життя, до улюблених занять і дружніх зустрічей. Але я знаю, що для цього ми повинні продовжувати боротися. Як сказав Вінстон Черчилль: «Успіх — це не остаточно, невдача — це не фатально: важливість має лише сміливість продовжувати». Ми, українці, продовжуємо боротися, бо знаємо, що правда на нашому боці.

Ця війна змінила мене і мою країну, але вона не зламала наш дух.

Ми стали сильнішими, ближчими одне до одного і готові йти до кінця заради нашої свободи. Я вірю, що наш шлях приведе нас до перемоги, і колись я зможу розповідати своїм дітям про ці 1000 днів не як про час страху, а як про час великої боротьби і єдності нашого народу.

Як сказав український письменник Василь Симоненко: «Народ мій є! Народ мій завжди буде!» І я вірю, що після цієї війни Україна стане ще сильнішою і вільнішою, ніж будь-коли раніше.