Вікторія Володимирівна Дмитренко, вчитель
школа І-ІІІ ступенів №37, м. Київ

1000 днів війни. Мій шлях

Лютий…Недаремно, мабуть, його так називають. Ось уже більше двох з половиною років кожен місяць став для нас, українців, лютим.

24 лютого о пів на п’яту – вибух, вибух, ще…Господи не хочу грози, не люблю дощ, треба на роботу ж іти. Заплющую очі. Знов гримить. Та ладно, все одно вставати майже пора. Телефон на столі починає вібрувати, дивно, початок шостої, а чоловіку телефонує начальник, даю слухавку, а звідти…

Наше життя поділилося на до і після.

Мій чоловік військовий, його викликали до частини, а я з доньками залишилася чекати, тільки чого, ми й самі ще не розуміли. Час ніби зупинився. Стало страшно, але не за себе, а за дітей, батьків.

Поступово приходимо до тями і розуміємо: так як було, ніколи не буде.

Березень 2022 став випробуванням для багатьох. Багато друзів, знайомих покинули рідну домівку, шукаючи безпечного притулку в інших країнах. Вулиця. Тиша. Вікна майже не святяться. Магазини зачинено, а ті, у які можна потрапити, не мають елементарного. Уперше, коли я це побачила, згадався Радянський Союз з його чергами і пустими полицями. Стає боляче, бо це все відбувається в центрі Європи, у демократичній державі, у ХХІ столітті, де люди жили, працювали, мріяли. 

Почалися сірі будні. Уся увага прикута до телебачення. Марафон 24. Усі дні схожі. Ніч. Очікування чогось страшного. Заснути не можливо, тривога не припиняється, довгі комендантські години лякають. Живеш одним днем.

Приходить розуміння, найцінніше, що у нас є  - це життя, яке треба захистити, але я, маленька людина, що я можу? А, виявляється, можу!

Робота приходить на допомогу. Відновлюється освітній процес, діти приступають, хоч і до дистанційного, але навчання. Я можу на своїх уроках говорити про важливість навчання, про значення української мови, крізь призму сьогодення, продовжувати виховувати любов до Батьківщини. Я можу стати у нагоді, коли потрібні людські ресурси, допомагати волонтерам, людям, які залишилися у скрутному становищі. Дійсно, люди об’єднались, підтримували один одного. Так у мене з’явилася кішечка Куся. Її волонтери визволили із зачиненої квартири, подолавши багато перешкод, щоб її дістати. Знесилена, перелякана, але жива. Вона змогла подружитися з моїм кошеням, а той її поступово прийняв. А як же інакше? Навіть тварини, мабуть, розуміли, що зараз треба бути усім разом.

Звичайно, війна – це страх. Але людина поступово звикає до всього.

Я не мала права розкисати, я мала стати підтримкою для своїх доньок, чоловіка, який став на захист країни, виконуючи поставлені задачі. Прикладом для мене стали наші мужні захисники, вони не здаються, а отже і ми не маємо права на це. Я стала тою вчителькою, до якої могла звернутися  дитина, щоб поділитися своїми страхами, почути від мене таку необхідну пораду, відчути підтримку. Я виростила не одне покоління і пишаюся тим, що мої учні приєдналися до лав ЗСУ, як тільки прийшла біда на нашу землю. 

Навчальний рік 2022 – 2023 став особливим. Тривога вночі, вдень до школи, знову тривога – укриття. Ми співали всією школою Гімн України, «Ой у лузі червона калина». І трималися.

Грудень приніс свої жахіття. Київ обстрілюють, я у школі з дітьми в укритті, донька вдома, між двох стін, мама – в операційній…Приходить розуміння, що ти нічого не можеш змінити. Блекаут. Метро не курсує. Опалення вимкнено, вода відсутня. Багато питань, але ж я жива, а отже…

Сьогодні всі чекають на мир. Я дуже хочу, щоб мій учительській внесок не пройшов безслідно. 

Війна – це чума ХХІ століття. Перед обличчям смерті всі рівні. Але, на жаль, диктатори не розуміють, що там, де є сльози матерів, де крики дружин, залишених навіки, не може бути нічого доброго для них. Українці – народ незламний, зможе подолати всі труднощі й вийти переможцями з цього  кривавого дійства.

У єдності наша сила, разом ми переможемо.
Отже, вперед, єднаймося заради перемоги, бо ми того варті!