Яремчук Анастасія, 9 клас, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №8»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коробоненко Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

Ліна Костенко

24 лютого 2022 року. Страшне слово «ВІЙНА» пролунало зі всіх ЗМІ.

14 липня 2022 року. Я навіть не підозрювала, що в цей день, ворожа ракета прилетить у Вінницю, у наш Будинок Офіцерів. Багато людей загинуло й постраждало, різні будівлі й заклади, у тому числі й молодша школа мого навчального закладу, і Ювілейний, і постамент «Міг-21», що на площі Перемоги, зазнали руйнувань.

Вікно між другим і третім поверхами в під’їзді моєї бабусі вибило хвилею від вибуху. Жалюзі на вікні, біля якого я сиділа, від ударної хвилі аж «відскочили» на мене, а рама сильно затряслась.

Злякавшись вибуху, побігла в коридор, де в нашій квартирі, за правилом двох стін, найбезпечніше. Приголомшена і налякана довго сиділа в коридорі, аж поки не повернулася мама з роботи. Місяць, а може і більше, щодня під час сигналу «Повітряна тривога» я  сиділа в коридорі, облаштувавши собі робоче місце.

Бувало, що й  цілими днями проводила там час: малювала, плела, читала… Щоб мені було спокійніше, постійно зі мною була киця Мурка, допоки мама була на роботі.

Нині, коли я вже звикла до подій сьогодення (а вони вже майже ТРИ роки тривають!!!), мені на душі трішки легше, але страх і переживання й досі залишились, та й навряд чи зможу їх позбутись. Стараюсь якнайчастіше відволікатись від цих негативних емоцій улюбленими справами: танцями, плетінням, музикою, готування нових страв, вивчення корейської мови – це змалечку допомагало мені, щоб заспокоїтись.

Хоча з того дня, як ворожа ракета прилетіла в Будинок Офіцерів, пройшло два роки, але спогади не полишають мене, адже ця подія, яка залишила глибокий  слід у мої пам’яті, і в пам’яті тих людей, які морально і фізично постраждали.

Щоразу, як звучить «Хвилина мовчання», згадую цю страшну подію й сподіваюсь, що в нас, у Вінниці, такого більше не станеться, бо щось схоже буде важко пережити знову. А ще важче буде пережити, коли хтось з рідних постраждає.

Я вірю в ЗСУ, впевнена, що вони зможуть нас захистити, адже у кожного із них в тилу є рідні, діти, батьки.

Пророчими словами стали рядки із поеми Ліни Костенко:

Розп’ято нас між заходом і сходом.

Що не орел – печінку нам довбе

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

В одному із постів Олександра Книги, генерального директора  Херсонського обласного академічного музично-драматичний театру імені Миколи Куліша, прочитала: «Чим далі від фронту, тим спокійнішим життям живуть міста і багато людей навіть не замислюються над тим, що відбувається на лінії зіткнення. І все більше панує негатив, що не потрібно говорити про війну, що люди втомились.

А я питаю: «А хлопці і дівчата на фронті не втомились? А біженці з окупованих територій, які залишились без всього, що мали, без роботи, яка годувала, без житла, без родин, невже вони не втомились?»

Мені дуже хочеться, щоб суспільство це не забувало. І місія творчих людей(це про театр ) - нагадувати всім сьогодні про це, апелюючи до емоцій, до серця людського. Сьогодні ніде в Україні не повинно бути байдужих людей».

Зі слів моєї вчительки знаю, що Херсон був в окупації (а вона звідти) 9 місяців.

І хоча місто звільнено майже рік, але воно перебуває під постійними обстрілами, і сигнал «Повітряна тривога» не звучить, люди в небезпеці. Місто «живе» до обіду, а потім на  безлюдних вулицях гуляє вітер і лише де-не-де можна побачити чи почути спів пташки.

Звичайно, що діти не мають змоги ходити до школи, кататися на велосипедах чи роликах, відвідувати театр чи кінотеатр, як ми. А так хочеться, щоб всі українські діти мали таку можливість, зростали й вчилися в мирній незалежній Україні, працювали в майбутньому на благо нашої держави.

Я впевнена, що ПЕРЕМОГА не за горами!!!