Абрамович Світлана, вчитель, Зеленодольський професійний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів – це не просто цифра, це час, який розділив моє щасливе, сімейне життя на «до» і «тепер»… Окупація… страх…не за себе, за доньку, якій на момент повномасштабного вторгнення виповнилося 15 років…

Питання, на які я не знала відповіді: «Мамо, це ж не на довго, це ж скоро скінчиться…?»

… 8 квітня 2022 року… поблизу нашого села йшов бій… Ми із сім’єю перебували у підвалі… Чули свист снарядів, мінометів, автоматні черги… І раптом – свист – і вибух, ще один… зовсім поряд, у дворі… Миттєво здійнялася пожежа, вогонь перекинувся на дах будинку… будинку, який був затишним сімейним гніздом; будинок, у якому народився, виріс мій чоловік, а згодом і наша донечка…

Далі все, як уві сні, жахливому, нескінченному… Дим, свист снарядів, пожежа, яка знищує все: минуле, спогади, мрії…

Нам удалося вибратися у безпечніше місце – нас з донькою прихистили сусіди, чоловік залишився там, удома, намагаючись хоч щось урятувати… Надвечір бій стих… Я з острахом вирішила піти туди, де було скільки щасливих моментів – додому, точніше, на те місце, де він був…дім… Видовище було не для слабкодухих… - поранені та загиблі домашні тварини…стіни будинку обвуглені, чорні…

Очі бачили, а розум і серце не хотіли вірити, що це насправді, що це зі мною... Здавалося, що того дня моє життя надломилося…

Але ж я українська жінка, мама, дружина, донька… Я маю бути сильною, я та, яка плаче, відчуває розпач, але не здається, йде вперед…  Після того, що сталося, головним завданням було виїхати з цього пекла…

25 квітня 2022 року у світле християнське свято – Великдень, ми дісталися на підконтрольну територію… Із собою – документи, найнеобхідніші речі та сімейні фотоальбоми, обвуглені, чорні…але врятовані… Що я при цьому відчувала? Радість, бо тут дихалося вільно… Сум, бо не знала, чи повернуся туди, де відчувала себе щасливою…

Там залишилися домашні улюбленці, у яких донька просила пробачення, коли ми їх залишали…там залишилося все, про що ми колись мріяли…

… Щоб почати все спочатку, треба було попрощатися з минулим, відпустити… Як же знайти в собі сили, щоб почати, забути, відпустити…

У той час здавалося, що нічого не залишилося, крім порожнечі, розпачу та болю…

Здавалося б, що життя мало б налагоджуватися, адже переїхали у відносно безпечне місце, у місто, яке знаходиться далеко від лінії фронту... Ба ні, бо перед нами постають нові проблеми та виклики - нові умови життя, я починаю хворіти, донька "замикається"(відчуває провину за те, що довелося покинути її улюбленців), і, нарешті, отримання нового статусу «внутрішньо переміщені особи», «переселенці»...

Хотілося опустити руки... Але ж треба жити... Обстеження у лікарів не виявили ніяких фізіологічних проблем, як з'ясувалося, що всі проблеми із моїм здоров'ям на психологічному рівні...

Я твердо вирішую зайнятися собою - починаю відвідувати різноманітні психологічні онлайн-тренінги, курси, які навчають жити у світі під час війни та як допомогти людям переживати стрес...

Це складно, але немає нічого неможливого.

Щоб допомогти доньці, ми вирішуємо взяти кошеня із вулиці...це була маленька кішечка із хворими очками та зламаним хвостиком...ми її вилікували та дали найцінніше - турботу та любов. Тепер називаємо її, нашу Мію, нашим пухнастим антистресом...(вона з нами більше двох років).

Нарешті дочекалися деокупації наших територій, це жовтень 2023... Раділи... Хотілося летіти...

Дозволили відвідати наші рідні місця... Наважилися - поїхали... Нас зустріло напівзруйноване село, чорні стіни нашого будинку, але диво - серед бур'янів... рясно квітли мої улюблені хризантеми - жовті, білі, рожеві... І я впевнилася, що все ж таки життя перемагає смерть! Але найбільшим здивуванням для нас була неочікувана зустріч - із двору  вибіг наш песик Бантик... Дочекався! Раділи... Плакали... Обіймалися...

Змінюється час, обставини, погляди, люди... Ми щось втрачаємо, щось знаходимо... Розумію, що війна, як рана на тілі - переболить, заживе, затягнеться, але шрам залишиться назавжди...