Малиняк Зоряна, 10 клас, Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів «Середня загальноосвітня школа № 262» Подільського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черняк Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер 2022 року.  Одна лиш думка: «А хіба бувало інакше ?» Ілюзія – все, що мав собі на увазі мій розум.( А серце, а хіба у війни може бути серце? ).  Був ранок. Коцик, під яким я спала, здавався холоднішим за листя, що лежало під тоненьким шаром приморозку.

Мій чай з гербатою мав гріти мені душу, але тоді він тільки пік мені язик. Як і новини, що звучали відусюди.

Малечі, що жила з матусею, татусем і сестричкою, вже зовсім було не до зменшено-пестливих слів та тепла. Бо вона перед собою бачила вже інших матір й батька, які приймали найрішучіші рішення щодо життя своїх дітей. Тоді усе змінилось, все це мало інший присмак нового життя, але це не той період весни, що мав настати.

Скоріше етап у житті, де психіка мала стерти усі гнітущі спогади назавжди. Але до сьогодні жодна трагедія і смуток, які чекали на Україну, не забувся і не зник.  

Вже сьома ранку, я слухала настанови дорослих, паніка охоплювала всіх, найбільше це було помітно по птахам, ворони - символи смерті, покрили усе небо своїми чорними крилами. Природа давала розуміти, що наступні дні буде боротьба за життя. Мій батько повів себе як справжній чоловік, він одразу, заховавши всі страхи, поїхав вирішувати питання безпеки не тільки своєї сімʼї, але й інших, бо на той момент не було чужих, українці як ніколи були єдині.

Через деякий час він повернуся з новиною: «Найближчий час ми житимемо в старому бункері післявоєнних часів, збирайте речі».

Прийшовши на місце, все давало зрозуміти, що влада України не бачила ризиків, і не чекала на повномасштабну війну. Але ті умови проживання були б страшними на момент мирного життя, вся та павутина, часткова відсутність світла, сирість та погана вентиляція - було діло маленьке. Відносно того, що справді відбувалося назовні. Здається, мені мало дозволяли знаходитись на вулиці, але цього вистачило вдосталь, щоб подорослішати на декілька ментальних років.

Та зрозуміти справжню цінність близьких тобі людей, які тебе оточують, та звичайних на перший погляд речей, до яких ми звикли.

Поняття часу тоді дуже сильно зблідло, моменти, коли мені доводилося виходити на вулицю: це прогулянка з моїм собакою, якого, на жаль, ми не мали змоги забирати з собою. Але якою б жахливою не була ситуація, про своїх чотирилапих друзів ми не забували. Ніколи раніше я не хотіла почути краще крик дітей, сварки людей та гул машин, аніж вибухи від ракет.

Орієнтування тоді зовсім не було, жодного поняття, де та що відбувалося конкретно, новини допомагали зрозуміти наслідки.

А от на момент дій їх було недостатньо, потрібен був кошмарний досвід, але такий корисний для українців. По звуку розуміти відстань уражень.   (Мені здається, що великі чиновники, які сплять мирним сном, мають спитати себе. Хотіли б вони, щоб їх дитина навчилась в умах війни умінню «слухати»? )

Частими були ситуації відсутності мобільного звʼязку. Коли чоловіки виходили по їжу і починався масовий обстріл, жінки дуріли зі страхом самотності в очах.

Схожа ситуація відбулася й з нами, ми намагалися зрозуміти де батько, а він підняв телефон зі словами: « Дівчат, чи хотіли б ви чогось солодкого?», на що моя мати відповіла: « Лише тебе цілого та неушкодженого хотіли б бачити».

Ось ця паралель, яка відчувалась в кожному звичному для нас питанні. Далі все як в тумані, дні та ночі були чимось змішаним, еліксир жаху не інакше. Настав переломний день, батьки захотіли нашої евакуації, я дуже не задоволена була цим рішенням, для мене існує єдине правило «Нема на світі другої України, немає другого Дніпра».

Ми збирали речі поспіхом, моє серце обливалося карміновою кровʼю, всім нутром відчувала тугу і біль, втім, перечити батькам я не змогла, не по віку було.

Мені казали про невеличку поїздку (2 тижні) в Польщу, з двоюрідною сімʼєю без батьків, лише сестра. Наче одна квітка не робить вінка, але тоді моя сестра була найстарша, доросліша за тітку, вона була квіткою «люби-мене-не-покинь», так у народі називають незабудки, адже важно було б забути все те, що вона зробила т ай робить для мене по сей день. Прощання з рідним домом в період війни, з усім, що близько до серця, можна зрівняти з падінням в безодню.

Одна лиш тривога, не бачиш ні початку, ні кінця, нове питання того часу: «А що буде далі?»

Приїхавши на вокзал, мій батько почав знімати нас на камеру, тепер розумію, що це було наче в останнє. Знаєте, кажуть, що «справжні» чоловіки не плачуть. А хіба ви знаєте, які ці «справжні» чоловіки насправді? Я можу впевнено сказати, що люблячі, повні добром і турботою чоловіки покажуть себе справжніми зі сльозами на очах. І це не соромно, зовсім ні. Це дало тоді усвідомити, що всупереч усьому, він любив нас найбільше.

Тоді на вокзалі все можна було описати, як люди і натовп, адже важко було взагалі щось розуміти, хтось був як стадо, що є нормальною реакцією, а хтось був більш розважений і загартований.

Ми були доволі спокійні, але дуже здивовані тим, що відбувалися. Маленьких дітей (до року) передавали через вікна потяга, як і пакети з ліками, їжу та воду. Це було так дивно, хіба дитина - це річ? Іноді мені здається, що люди зовсім забули, як бути людьми. Далі ми їхали в жахливих умовах, деякі спали на підлозі, людей було без ліку. Ми з сестрами спали напівсидячи на верхній полиці, ті хто був знизу, спали сидячи.

Доїхали до Львова, без світла, телефонами майже не дозволяли користуватися, боялися обстрілів, адже нелюди, незважаючи на дітей, жінок стріляли й по потягам з цивільними.

Львівʼяни-волонтери, як бджоли, робили усе дуже швидко й чітко, за що ми були дуже вдячні. Нас нагодували, показали шлях та намагалися допомогти чим-небуть. Приїхавши на кордон з Польщею нас дуже тепло зустріли, дали їжу, і деякі люди посеред ночі стояли з таблицями, запрошуючи тимчасово до них додому. Наступним пунктом був вокзал у Варшаві, люди були чудові та привітні, дуже співчували нам та намагалися знайти спільну мову і розпитати: чи все у нас добре і є де жити та що їсти.

Інші пʼять місяців на чужині випали з мого життя, ніякого щастя, смутку, знаєте - краще вже відчувати хоч щось, ніж жити ніким і ніяк. Так і почувалася я.

Моє серце не можна назвати материнським, але кожні новини про вбитого українця, чи то дорослий, чи дитина, навіть тварини, різали мене наживо, та я відчувала провину за те, що не там, і понад усе хотіла додому. Подолавши цей великий період часу, моя мама нарешті погодилась забрати мене, і тоді я зажила по-новому, навіть в умах війни Україна - це особливе місце, тут хочеться жити.

Єдине, що б значно покращило життя тут, щоб більше українців хотіли тут жити - це людина, яка б керувала Україною з відкритим, повним жагою любити батьківщину як належне серцем, та поважати народ і його свободу.

Адже не дарма казав Семен Петлюра: « Гірше, ніж москальські воші, можуть бути тільки українські гниди». Ми і є творці нашої історії, головне вчитися на своїх помилках вчасно!