Дегтярьова Аліна, учениця 10 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №124 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голозубова Юлія Миколаївна

Війна. Моя історія

Позавчора я їздила до Харківського зоопарку, вчора однокласники знов запускали паперових літачків на уроці, всім було весело, а сьогодні... сьогодні почалась війна. Я чітко пам'ятаю все, що сталося того ранку. Прокинувшись дуже рано, коли ще сонце не зійшло, я почула дивні звуки, немов хтось салют влаштував.

Я довго дивилася у вікно, але ніякого феєрверка не побачила.

Відійшовши від вікна, помітила збентежених батьків, які те й робили, що бігали з однієї кімнати в іншу. Не встигла я підійти і спитати, що відбувається, як на вулиці пролунав гучний звук, немов метеорит з неба упав. Звук був настільки гучний, що мало вікна не повилітали. Тоді мені все стало зрозуміло-це був ніякий не салют, і не метеорит це був ПОЧАТОК - початок війни. За мить паніка нахлинула на всіх. Мама одразу сказала мені та брату сидіти в коридорі, а сама почала збирати документи, їжу, речі та все, що траплялося їй на очі.

Батько почав здвигати шафу до вікна, щоб уламки від розбитого скла не влучили в нас.

Я ж сиділа і заспокоювала свого брата кажучи що це ненадовго, що нічого з нами не станеться але сама розуміла, що вже не скоро ми сходимо знову до зоопарку і вже не побачу паперових літаків, які літали по класу. Удень вибухи ставали дедалі частіші. Ми живемо на восьмому поверсі, тому було чутно кожен вибух,серце зупинялось. На ніч ми пішли до підвалу нашого будинку, ми там були не самі, багато сімей, таких самих розгублених, занепокоєних, сумних.

Ніч з 24.02.22 на 25.02.22 була дуже важка. З кожним наступним вибухом, двері підвалу відчинялись і на порозі з’являлась нова сім’я, заснути було неможливо. Як можна взагалі заснути…ВІЙНА?

З кожним днем було все страшніше залишатися удома. Рішення було прийнято - їхати за кордон. І ось, вже через місяць, ми поїхали за кордон. Було важко, поїздка видалася дуже складною, вагони були переповнені, маленькі діти, які постійно плакали, дорослі, які сварилися через всілякі дрібниці, інші, які також, як і ми, не розуміли що робити далі, як жити.

За кордоном ми провели більше року. Намагались звикнути до законів, вивчали мову, ходили до школи, але наш дім не там, він залишився в Україні. Всі наші родичі, близькі, домашні улюбленці.

Сум за рідним Харковом з кожним днем дедалі зростав, як той сніговий шар, що котиться з гори і більше неможливо було терпіти.

ТРАВЕНЬ 2023.

Ми повернулися додому, до нашого рідного ХАРКОВА. Почуття страху залишається і до сьогодні , але підтримка людей та віра у ПЕРЕМОГУ змушують вставати та йти далі.

Хоча війна ще не закінчилася, люди живуть, працюють, вчаться, спілкуються, чекають… Комусь доведеться почати життя з самого початку, хтось вже ніколи не повернеться додому. В мене багато чого змінилося в житті, було багато важких моментів з якими я впоралась.

Варто лише вірити. Так, важко, всім важко. Так, страшно але віра в Перемогу  роблять нас незламними. Моя історія, як і у багатьох українців, ще не завершилась, вона завершиться тоді , коли закінчиться війна. Дякуючи тим, хто веде нас до Перемоги, хто допомагає, підтримує та просто знаходиться поруч, ПЕРЕМОГА буде за нами, бо ми УКРАЇНЦІ- незламний народ.