Пугачова Марія, 16 років, учениця 11-А класу ліцею №6 міста Новомосковська

Вчитель, що надихнув на написання есе: Берковський Віталій Володимирович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Раптово… Війна, дика, божевільна, безумна жінка, розірвала мій сон так, як смертоносні ракети безжально рвуть на шматки пізню лютневу, сонну землю. Немов різко висмикнули сплячого малюка з ліжечка і розліпили повіки. Усвідомлення прийшло само собою, зі словами диктора по телевізору. Впевнений, здавалося б, голос журналіста час від часу переривався оглушливими та пронизливими свистами ворожих метеорів.

Страху і мурашок по шкірі не було… Кажуть, діти бояться менше дорослих. Але первісного тваринного інстинкту людство ще не позбулося: підсвідомість відчувала наближення небезпеки, а тіло стискалося. Потім постало питання: Що робити далі? Уявіть, що у вас зав'язані очі чи ви у щільному тумані. Саме до непроглядного майбутнього на той момент можна було доторкнутися пальцями.

Настання цього страшного дня означало лише одне: моєму батькові доведеться пережити ще раз події 2014 року. Він поїхав першого ж дня, практично нічого з собою не взяв. Гарячі сльози з очей двох жінок, а тремтячі руки обхоплювали форму. Він виглядав трохи схвильованим, але небесні очі були сповнені рішучості та відваги. Звичайно ж, божевільна жінка втомлює і мучить його. Ось і зараз на обличчі видно червоні смужки від підвищеного тиску та частого серцебиття. Для родичів це означало виїзд із Харкова, а потім дні окупації у Балаклії та Гусарівці.

16 березня вони приїхали до нас. Наша ініціатива дати притулок, а їхнє п'ятимісячне перебування в маленькому будинку для трьох осіб означало неможливість залишатися рідними більше. Окупація не зменшила їх «графської» зарозумілості і не додали поваги та пунктуальності. Зневага графині-хресної відчувалося в кожному слові, а «національна гордість» її чоловіка закінчувалася на п'яних, порожніх словах, що переходили в боягузтво: страх потримати і розібрати автомат і стати на військовий облік.

У моїх очах він перетворився на дезертира. Бабуся наполягала на соціалізмі, не дивно, вона ж пам'ятає похорон Сталіна і людей, що плачуть; сподіваюся, вони плакали від щастя. Вона не вірила в нашу перемогу, хай і підсвідомо, але не вірила…

Дідусь, який залишився у Балаклії, помер від інфаркту. Він не побачив жовто-блаватного стяга. А березневої ночі, в хаті прадіда вибило шибки, він помирав від переохолодження. Треба ж, людина пройшла Другу світову і загинула під час війни.

Незважаючи на втрати в сім'ї, я з гордістю спостерігаю за Новітньою історією, за тим, як змінюється наша країна, як прокидається патріотизм, стійкість, воля, властиві кожному серцю справжнього українця. Але мене все ще дивує, як деякі люди можуть сумувати за СРСР, як вони вірять у те, що це найбільша катастрофа 20 століття, як вони можуть любити тоталітарний режим?

Сьогодні «мир» набув нового значення. Мир - коротке слово, як і момент спокою та рівного дихання. Це – це свобода, це не «поки не стріляє». Мир - це не кінець війни, якщо вона залишається в головах людей, у страху, у погрозах. Мир для мене – це розбудова довіри та встановлення справедливості.