Писарець Наталія Віталіївна, викладач української мови КЗП(ПТ)О «Київський професійний коледж технологій та дизайну»

Есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тиха ніч без тривог хай огорне тебе,
Зірка ясна над світом хай легко пливе,
Все мовчить, лиш вітер співає тихцем,
Несе казку легенько тобі манівцем.
Хай ця ніч без тривог принесе тобі Мир,
Відійдуть всі думки, попливуть вдалечінь,
Засинає душа, як трава під дощем,
Тиха ніч обіймає і кличе в свій щем…

Ці поетичні рядки Ольги Надали зі спільноти «Вірші до кави» я прочитала своїм учням під час виховної години напередодні Всесвітнього дня миру — у п’ятницю, 20 вересня 2024 року. Бо я — громадянин. Я — українка. Я — киянка. А ще — педагог. А це означає бути свідомою, освіченою, самодостатньою, стресостійкою та врівноваженою людиною. Щодня на мене дивляться діти — допитливо, з довірою. Вони беруть приклад, радяться, сперечаються, дискутують, порівнюють вчинки й слова.

Тому мені хотілося поділитися з ними своїм досвідом — особистим і тим, що набулося в час повномасштабного вторгнення.

Згадалися слова бабусі Надії, 1939 року народження: «Аби не було війни!» І тут же — доповнення прабабусі Ганни, 1913 року народження: «…та голодовки!» Згадалося з її розповідей, як у воєнне лихоліття та повоєнний голодомор важко гарували в колгоспі, як відбудовували знищене та понівечене фашистами село, як важко зароблявся окраєць хліба…

Вирішила і собі долучитися до написання есе. Аж тут — тривога… І думки снуються наввипередки зі спогадами.

Щемить серце від усвідомлення: кожне покоління українців змушене виборювати право на свою державу, честь, свободу, незалежність, гідність. Яка ж родюча, працьовита, співоча, щира наша земля — і яка вона небезпечна для окупанта саме через це! І як же вона приваблює зазіхальників…

Скільки вже земляків віддали життя, аби дітям не довелося тремтіти від бомбардувань, сидіти в підвалах, ділити окраєць хліба…

Скільки ще повернеться додому під тужливу «Плине кача». Війна нині — страшна. Вона, мов містична машина часу, повертає нас до воєнних зойків, каліцтв, переповнених шпиталів… До пісні: «в валізу спакувати все життя»…

Після Бучі, Ірпеня, Гостомеля я — із тремтінням у руках — усвідомила: могло бути інакше, якби країна не згуртувалася.

А тоді, у перші дні, ми у Вишгороді з сусідами закладали мішками місцеву лікарню, варили супи, облаштовували блокпости, допомагали переселенцям. І зараз ми всією громадою, освітнім колективом, учнівським та батьківським комітетами долучаємося до плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, зборів коштів на дрони та спорядження. Готуємо смаколики, збираємо подарунки для наших захисників.

Кажуть: «Біда навчить»… Але я знаю: нашу націю не здолати! Бо: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!»

Сьогодні кожна мить — безцінна. Бо за ранкову зорю і вечірню тишу хтось віддав життя. Бо мирне небо — це розкіш. З ностальгією згадуються журавлі, що летіли щороку, згадуються літаки, весілля, хрестини…

«За синєє небо, за жовте колосся,
Боротися треба, щоб краще жилося!»

Ми вистоїмо. Ми переможемо.

Відбудуємо школи й садки. Засіємо поля. Очистимо ріки. Повернемо до життя рідну землю. Щоб наші мами й ластівки змогли повернутися додому — в хатинку, оспівану Шевченком.

Сьогодні найважливіше запитання: «Як ти?»
І найкраще побажання: «Мирного неба над головою і рідної української землі під ногами!»