Савчук Анна, КЗ СОР «Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А. С. Макаренка»
Викладач, що надихнув на написання есе – Карпенко Олена Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже понад тисячу днів Україна перебуває в стані війни. Пам’ятаю, як побачила в новинах ТСН, що вже 100 днів ми боремося та стоїмо. Тоді це здавалося величезним числом, а зараз воно збільшилося в десять разів.

Це тисяча днів болю, надії, втрат і здобутків, що назавжди змінили кожного з нас.

Колись моя вчителька сказала: «Такий страшний час, що батьки постаріли на 10 років, а їхні діти на 10 років подорослішали». Тож і для мене ці тисяча днів стали своєрідним етапом дорослішання, усвідомлення і глибоких особистих трансформацій.

Я чітко та в деталях пам’ятаю перші дні війни, що принесли із собою хаос, страх, нерозуміння ситуації та якусь безвихідь.

Пам’ятаю, як кипіла голова від щохвилинних новин, як завмирало серце від першопочутої автоматної черги, ракет та КАБів, як у чотирнадцятирічному віці мені довелося пити перші заспокійливі, пам’ятаю телефонний дзвінок від родичів з росії зі словами «Єслі что, ми будєм ради вас приютіть» та ночі, проведені в укритті, з нерозумінням того, чи залишишся ти живим.

Війна забрала у мене друзів, можливості, посиденьки та прогулянки до ночі, що були в моїх батьків, та частину безтурботного життя. Безсумнівно, це залишило глибокий слід у моїй ще підлітковій душі, та навряд чи ця рана колись загоїться.

Окрім цього, я пережила й особисті втрати: деякі з моїх знайомих пішли на війну, але не повернулися. Пам'ять про них стала для мене джерелом сили та надії.

Не так давно я почала цінувати кожен день і кожен момент більше, ніж коли-небудь раніше. На деякі проблеми, які до війни здавалися чимось неподоланним, почала дивитися простіше. У деяких аспектах буденного життя мені справді стало легше. Справжня цінність життя відкривається, коли бачиш, як легко його можна втратити.

Мені соромно зізнатися, але інколи я забуваю, що зараз війна. У нашому місті тихо, є всі умови для відносно спокійного життя, тож можу абсолютно без перешкод піти до магазину чи спокійно подивитися ввечері фільм.

Але я дуже часто згадую жахливі події в Бучі, Соледарі, Маріуполі, Мар’янівці. Зараз я читаю автобіографічну книгу В. Суботіної «Полон» та з кожною прочитаною сторінкою одночасно впадаю у відчай, пишаюся нашими військовими, ще раз розплющую очі на звірства росіян та інколи навіть не вірю, що наші Люди можуть бути наскільки сильними та залізними. Вважаю, що цю книгу повинен прочитати кожен.

Іноді я відчуваю свою неспроможність допомогти, але ми з мамою щомісяця донатимо ЗСУ, передаємо плівки, їжу, гігієнічні засоби нашим захисникам.

Незважаючи на це, все ж таки є позитивні моменти, що стосуються внутрішнього розвитку та змін у сприйнятті життя. Наприклад, за чотири роки війни я стала більш відповідальною, розсудливою, навчилася працювати без світла та у зовсім несприятливих умовах. Це зробило мене сильнішою та гнучкою.

Війна дала зрозуміти, наскільки насправді складний світ… Це допомогло сформувати більш реалістичну картину світу.

Як говорять: «Що маємо – те маємо», тож з кожним днем я намагаюся прийняти та одночасно змінити ситуацію. Інколи сумую за своєю життєрадісністю та позитивом, але приймаю нову, дорослу себе і знаю, що я не одна.

Ми вистоїмо, бо знаємо, за що воюємо. Слава Україні!