Боярчук Марія, 9 клас, Любомльський ліцей №3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головенець Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке страшне слово! Раніше я глибоко не вникала у його зміст. Мені розповідали, я багато читала, дивилася фільми. Здавалося, це все в далекому минулому. І ось тепер вона в нас. На світанку 24 лютого 2022 року війна накрила своїм чорним крилом нашу українську землю. Не хотілось вірити, що сусідня Росія напала на Україну. Але це правда — страшна і жорстока.

Сльози виступали на очах і страх переповнював серце, коли в перші дні війни лунали звуки сирени і ми бігли в підвали чи укриття.

З тривогою вслухалися в щоденні новини, а вони були щораз тривожнішими. Жахливі обстріли наших міст і сіл, зруйновані житлові будинки, небачені звірства і насильство мирних людей, викрадення дітей. Сльози, горе і смерть – ось що приносить нам ця ненависна війна. Але люди об’єдналися в єдиній вірі у нашу перемогу.

Аби наблизити її, кожен намагався зробити свій внесок.  

Я бачила, як потяги один за одним їхали до кордону. У переповнених вагонах — голодні, немічні люди, маленькі діти, домашні тварини. Ми виносили їм їсти і бачили, якою вдячністю світились їх очі. Одна близька нам родина також виїхала за кордон, спочатку – в Польщу, а згодом опинилися аж у Данії. Четверо дорослих і стільки ж дітей.

Спілкуючись з ними по відеозв’язку, я вловлювала нотки суму у їх голосах і в очах, хоча вони казали, що їм там  добре. Але все чуже,  і дуже хочеться додому.  

Багато переселенців приїхало і в наше місто. Ми допомагали їм чим могли: давали одяг, продукти харчування. Щоб хоч чимось бути корисною, я малювала малюнки, робила обереги, писала листи нашим доблесним воїнам-захисникам, щоб підтримати їх у цій страшній війні.

Один такий лист я написала своєму дядькові, 30-річному  Роману. Зверху на учнівському аркуші намалювала Ангела, щоб оберігав його, захищав на всіх фронтових дорогах, щоб повернувся він і його побратими живими додому.

І як приємно було мені отримати від нього слова вдячності. Він сказав, що лист переходив з рук в руки кожного бійця, вони читали його із сльозами на очах. І, звичайно, згадували своїх рідних, домівки. А мама Романа не знаходила слів, щоб подякувати мені за те, що я зробила. 

Вона переписала лист і досі його зберігає. Зараз ми з нею – добрі друзі.  

Я зрозуміла, як багато значить кілька щирих слів підтримки: “Повертайся живим!”— для воїнів ЗСУ на фронті. З такими ж словами–проханням звертаюсь тепер до свого брата Саші, який воює на Донеччині. Переживаю за нього і подумки молюся, щоб вижив у цьому пеклі, щоб повернувся живим – здоровим. 

Тисяча страшних днів і ще жахливіших ночей війни… А ще більше жертв –    невинно вбитих, покалічених, полонених, безвісті зниклих, а найгірше – викрадених дітей.

А скільки воїнів–ангелів здійнялось до небесного війська, яким на землі вічна пам’ять і слава. Про таких нагадують і меморіальні дошки, прикріплені до нашої школи. Вони навчалися тут і віддали найдорожче, мужньо захищаючи нашу країну. Ці герої і ще багато наших випускників не шкодували свого життя, йшли на смерть заради миру, заради нашого щасливого майбутнього. Із сльозами на очах ми проводили в останню путь і багатьох жителів нашого міста.

Боляче стискається серце, коли вулицею везуть загиблого воїна. Сльози затуманюють очі, а в думках одне: «Коли це все скінчиться?»  

Я знаю, що назавжди ввійдуть в історію і трагедія у Бучі, Ірпені, Гостомелі, і героїчний Маріуполь, Бахмут і Вугледар, і великі міста Харків, Херсон, Суми, Запоріжжя, Чернігів...  А мій шлях у війні – це непохитна віра у нашу перемогу. Лягаю спати і встаю з молитвою про якнайшвидше закінчення війни, про повернення наших захисників додому живими, нескаліченими, про довгоочікуваний мир, про щасливе майбутнє і розквіт нашої держави.

Впевнена, що так і буде. Бо український народ – незламний, непереможний. Слава Україні! Героям Слава!