В Нестерянці звикли до того, що окупанти нишпорять по квартирам, виносять речі і техніку. Але жити під обстрілами і самотужки гасити пожежі в багатоквартирних будинках люди вже не могли

Ми жили в селі Нестерянка Запорізької області. В нас двоє онуків. Одному 21 рік, іншому – сім. В наше село зайшли танки. У нас була мудра сільська голова, молода жіночка. Просила людей не грубіянити окупантам, аби вони не почали вбивати місцевих. До нас зайшли чеченці. Страшно було дуже. Але ми їх не чіпали, і вони нас - також.

Люди питали в них, нащо вони прийшли. Так вони казали, що прийшли нас визволяти.

Снаряди розбили будинок невістки - плити впали з третього поверху на перший. У нашому будинку тільки дах пробило. Ми гасили полум’я самотужки -  черпали з басейну воду. Там шифер якийсь був - то хлопці накрили, спасибі їм.

Нам допомагали волонтери: привозили ліки. З їжею також обходились якось. Усе-таки село: мали своїх курей, яйця, закрутки. Телефони в нас відбирали, але ми ховали, щоб хоч іноді повідомляти рідним, що ми живі.

Окупанти вламувались до квартир, лазили по шафах. Що вони шукали - не зрозуміло.

В хатах було перерите все. Вони забирали речі, машинки виносили, холодильники.

Ми довго не хотіли виїжджати, тому що окупанти не випускали дорослого онука. Але коли я побачила, як снаряди пробивають підвали наскрізь, зрозуміла, що ми не врятуємося і потрібно вивозити дітей. Та «зеленого коридору» не було, і нас не випускали. Ми вже зневірились, як раптом прийшли військові і сказали, що в нас є 15 хвилин на збір.

Нас Господь Бог вивів звідти. Їхало декілька машин, російські військові нас підвозили. Ми мали чекати документи, але поїхали через Василівку і нас разом за нашим дідусем-інвалідом без ноги пропустили дуже швидко. У наших односельців викидали речі з машин, все перевіряли: телефони, комп’ютери.  А нас просто випустили, і все.

Поїхали ми в Запоріжжя, бо тут син мій живе - він зараз сам залишився. Його дружина в Синельниково ветлікарем працювала, то вона зараз там з дітьми. З другою невісткою я ходила документи ТПО робити. Сама я б нічого не робила – погано дуже було, увесь час плакала. Чи образа, чи страх в тому винні – сама не знаю. Мабуть, нервове напруження далось взнаки. Я трішки приймала заспокійливе і мені вже легше, але все одно тривога є. Ми залишилися без хати, без речей. В чому стояли, в тому й поїхали, встигли тільки дітям щось взяти. Хочеться полетіти та хоч одним оком глянути, чи стоять вдома стіни.

Аби тільки війна скінчилась - я одразу додому поїду. Вже щоб там не було. Навіть, якщо зруйноване все – молодь відбудує, в них сили ще є.