Я пенсіонер з міста Снігурівка. 24 лютого в нас ще не стріляли, усе було тихо та мирно. Це вже потім у місті почали стріляти по мирних жителях.
Ми сиділи в підвалі. По воду їздили далеко, бо в крані не було. Нічого хорошого. Світла не стало, води теж. Їздили на велосипедах до джерела набирати. І волонтери привозили. Ліки замовляли в Миколаєві. Хліб привозили нам.
Обстрілювали нас, і осколки летіли. Я ще якось переносив ті вибухи. А жінка моя дуже боялася. У неї й кров носом ішла, і непритомніла вона від вибухів. Ми в підвалі сиділи.
На жаль, багато людей виїжджали, тільки трохи залишилося, яким не було куди їхати. Ми переважно були тут, тільки до родичів виїжджали ненадовго. Зараз уже все відновилося: і світло, і вода. Магазини працюють, і лікарня запрацювала. У нас тихо було, а тепер знову почалися прильоти.
Хочеться, щоб швидше війна закінчилась, звісно. Щоб була тиша, щоб не стріляли та ми спокійно жили, працювали. А зараз живемо одним днем. Тримаємося.